Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього). Светлана Алексиевич
то вже не так страшно. Міліція з солдатами трафаретки поставила. У когось біля будинку, десь на вулиці – написали: сімдесят кюрі, шістдесят кюрі… Століття жили на своїй картоплі, на бýльбачці, а тут сказали – не можна! І цибульку не дозволяють, і морквину. Кому біда, кому сміх… Працювати на городі радили в марлевих пов’язках і гумових рукавичках. А золу з печі закопувати. Ховати. О-о-о… А тоді ще один поважний учений приїхав і виступив у клубі, що дрова треба мити… Диво! Відсохли б мої вуха! Наказали перепрати підковдри, простирадла, фіранки… Так вони ж у хаті! У шафах і скринях. А яка в хаті радіація? За склом? За дверима? Диво! Ти знайди її в лісі, в полі… Колодязі позачиняли на замок, обернули целофановою плівкою. Вода – “брудна”… Яка вона брудна, вона така чиста-чиста! Наговорили мішок. Ви всі помрете… Треба їхати… Евакуюватися…
Налякалися люди. Набралися страху. Деякі давай по ночах своє добро закопувати. І я свій одяг склала… Червоні грамоти за мою чесну працю та копійку, яка у мене була, на чорний день зберігалася. Така печаль! Така печаль переїдала серце! Щоб я так померла, як я правду вам кажу! А тут чую, що в одному селі солдати людей евакуювали, а дід із бабою залишилися. Перед тим днем, як людей підняли, погнали автобуси, вони взяли корівку і подалися до лісу. Перечекали там. Як під час війни. Коли село карателі палили… Звідки те лихо береться? (Плаче.) Неміцне наше життя. Рада не плакати, так сльози течуть.
О! Подивіться у вікно: сорока прилетіла. Я їх не жену. Хоч, буває, що сороки у мене яйця з сараю тягають. Все одно не жену. У нас тепер в усіх одна біда. Нікого не жену! Вчора заєць прибігав…
От якби щодня в хаті були люди. Тут недалеко, в іншому селі, теж баба одна живе, я говорила, щоб до мене переходила. Що допоможе, а що ні, але хоча б заговорити до когось. Покликати… Вночі все у мене болить. Ноги крутить, як мурашки бігають, це нерв по мені ходить. Так я візьму що в руки… Жменьку зерна… І хруп, хруп. Нерв тоді заспокоюється. Що я вже напрацювалася за своє життя, нагорювалася. Всього вистачило, і нічого не хочу. Якби померла, то і відпочила б. Як там душа… а тілу спокійно буде. І дочки в мене, і сини. Всі в місті. А я нікуди звідси не хочу! Дав Бог роки, а не дав долі. Я знаю, що докучає стара людина, діти потерплять, потерплять і скривдять. Радість від дітей – поки вони малі. Наші жінки, які поїхали в місто, всі плачуть. То невістка ображає, то дочка. Повернутися хочуть. Мій хазяїн тут… Лежить на могилках… Якби не лежав тут, то жив би в іншому місці. І я з ним. (Раптом весело.) А що їхати? Тут добре! Все росте, все цвіте. Від мошки до звіра – все живе.
Я все вам згадаю… Летять літаки і летять. Щодня. Низько-низько над головами. Летять на реактор. На станцію. Один за одним. А у нас – евакуація. Переселення. Штурмують хати. Люди позачиняли, поховалися. Худоба реве, діти плачуть. Війна! А сонечко світить… Я сіла і не виходжу з хати, щоправда, на ключ не замикала. Постукали солдати: “Що, хазяйко, зібралася?” Питаю: “Силою будете мені руки і ноги пов’язувати?” Помовчали, помовчали і пішли. Молоденькі-молоденькі. Діти! Баби