Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього). Светлана Алексиевич
років. Радіація… Вона і людей лякає, і звірів… І птахів… І навіть дереву страшно, тільки що воно німе. Не скаже. А колорадські жуки повзають, як і повзали, їдять нашу бульбачку, зжирають до листочка, вони звичні до отрути. Ось як і ми.
Але як подумаю – в кожній хаті хтось помер… Інша вулиця, на тому березі річки… Там усі жінки тепер без мужиків, немає чоловіків, чоловіки повмирали. На нашій вулиці мій дід живе, і там іще один. Чоловіків Бог забирає раніше. З якої причини? Ніхто нам не перекладе, ніхто не знає цього секрету. А подумати: залишся самі чоловіки, без баб – теж не гаразд. П’ють, мила моя, п’ють. Від туги п’ють. Кому вмирати охота? Коли людина вмирає – така туга! Втішитися не можна. Ніхто не може, і нічим його втішити. П’ють і розмовляють… Міркують… Випити, сміятись і бац! – немає. Всі мріють про легку смерть. Як же її заслужити? Душа – єдина жива істота. Моя ти мила… А жінки наші всі порожні, жіноче у них вирізано, вважай, у кожної третьої. І у молодої, й у старої… Не всі встигли народити… Як подумаю… Минуло, як не було…
А що я додам? Треба жити. Більше нічого…
А то ще… Раніше ми самі били масло, сметану, ставили сир. Варили молочну затірку. Чи їдять таке в місті? Заливаєш борошно водою і розмішуєш, виходять рвані шматочки тіста, тоді ти їх у каструлю з киплячою водою. Повариш і забілюєш молоком. Наша мама показувала і вчила: “І ви, діти, навчіться так. А я навчилася від своєї мами”. Пили ми березовий і кленовий сік – березовик і кленовік. Квасолю в стручках парили в чавунах у великій печі. Варили кисіль із журавлини… А під час війни кропиву збирали, лободу та інші трави. З голоду пухли, але не помирали. Ягоди в лісі, гриби… А зараз таке життя, що все це порушилося. Думалося нам, що це непорушне, завжди було і буде так. І те, що в чавунці кипить, вічне. Ніколи б я не повірила, що воно зміниться. Але воно ж так… Молоко – не можна, бобові – не можна. Гриби, ягоди забороняють. М’ясо наказують вимочувати три години. І з картоплі двічі воду зливати, коли вариш. Але з Богом битися не будеш… Треба жити…
Лякають, що і воду нашу не можна пити. Але як ти без води? В кожній людині вода є. Нікого немає без води. Воду і в камені знайдеш. Ну, це ж вода, може, вона вічна? Все життя з неї… У кого спитаєш? Ніхто не скаже. А Богу моляться, у нього не питають. То треба жити…
Он і жито зійшло. Гарне жито».
Анна Петрівна Бадаєва, самосел
«Я вам в ніжки поклонюся… Попрошу…
Знайдіть нам Анну Сушко. Вона жила в нашому селі. У селі Кожушках. Звуть – Анна Сушко… Я вам назву всі прикмети, а ви надрукуйте. У неї горб, з дитинства німа. Жила сама. Шістдесят років… Під час переселення її забрали на машині “швидкої допомоги” й вивезли в невідомому напрямку. Грамоти вона не вчилася, тому ніякого листа ми від неї не отримали. Самотніх і хворих вивозили до притулків. Ховали. Ніхто не знає адреси. Надрукуйте…
Жаліли ми її всім селом. Виходжували, як мале дитя. Хто дров наколе, хто молока принесе. Хто посидить