Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього). Светлана Алексиевич
ліжко розгладила, не залишила жодного шва, жодної складочки”. Будь-який шовчик – це вже рана на ньому. Я зрізала собі нігті до крові, щоб десь його не зачепили. Ніхто з медсестер не наважувався підійти, доторкнутися, коли що-небудь потрібно, гукали мене. І вони… Вони фотографували… Говорили, для науки. А я б їх усіх виштовхнула звідти! Кричала б і била! Як вони можуть! Якби я могла їх туди не пустити… Якби…
Вийду з палати в коридор… І йду на стінку, на диван, тому що я нічого не бачу. Зупиню чергову медсестру: “Він помирає”. – Вона мені відповідає: “А що ти хочеш? Він отримав тисяча шістсот рентгенів, а смертельна доза чотириста”. Їй теж шкода, але по-іншому. А воно все моє… Все кохане.
Коли вони всі померли, в лікарні зробили ремонт… Стіни скребли, зірвали паркет і винесли… Столярку.
Далі – останнє… Пам’ятаю уривками. Все спливає…
Ніч сиджу біля нього на стільчику… О восьмій ранку: “Васильку, я піду. Я трошки відпочину”. Розплющить і заплющить очі – відпустив. Тільки дійду до готелю, до своєї кімнати, ляжу на підлогу, на ліжку лежати не могла, так усе боліло, як уже стукає санітарка: “Іди! Біжи до нього! Кличе нещадно!” А того ранку Таня Кибенок так мене просила, кликала: “Поїдьмо зі мною на кладовище. Я без тебе не зможу”. Того ранку ховали Вітю Кибенка і Володю Правика. З Вітею вони були друзі, ми дружили сім’ями. За день до вибуху разом сфотографувались у нас у гуртожитку. Такі вони, наші чоловіки, там гарні! Веселі! Останній день нашого того життя… Дочорнобильського… Такі ми щасливі!
Повернулася з кладовища, швиденько дзвоню на пост медсестрі: “Як він там?” – “П’ятнадцять хвилин тому помер”. Як? Я всю ніч була у нього. Тільки на три години відлучилася! Стала біля вікна і кричала: “Чому? За що?” Дивилася на небо і кричала… На весь готель… До мене боялися підійти… Отямилася: наостанок його побачу! Побачу! Скотилася зі сходів… Він лежав іще в барокамері, не забрали. Останні слова його: “Люсю! Люсенько!” – “Тільки відійшла. Зараз прибіжить”, – заспокоїла медсестра. Зітхнув і затих.
Я вже від нього не відірвалася… Йшла з ним до труни… Хоча запам’ятала не саму труну, а великий поліетиленовий пакет… Цей пакет… У морзі запитали: “Хочете, ми покажемо вам, у що його одягнемо”. Хочу! Одягли в парадну форму, кашкет на груди поклали. Взуття не підібрали, тому що ноги розпухли. Бомби замість ніг. Парадну форму теж розрізали, натягнути не могли, не було вже цілого тіла. Все – кривава рана. У лікарні останні два дні… Підніму його руку, а кістка хитається, теліпається кістка, тілесна тканина від неї відійшла. Шматочки легень, шматочки печінки йшли через рот… Захлинався своїми нутрощами… Обкручу руку бинтом і засуну йому в рот, усе це з нього вигрібаю… Це не можна розповісти! Це не можна написати! І навіть пережити… Це все таке рідне… Таке… Жоден розмір взуття неможливо було натягнути… Поклали в труну босого…
На моїх очах… У парадній формі його засунули в целофановий мішок і зав’язали. І цей мішок вже поклали в дерев’яну труну… А труну ще одним мішком обв’язали… Целофан