Останні свідки. Соло для дитячого голосу. Светлана Алексиевич
очицями, які палали в темряві. Палали неприродним блиском. Ще щурі вночі повискували. Гралися.
Коли німецькі солдати зайшли в хату, ми сховалися на пічці. Під старим ганчір’ям. Лежали із заплющеними очима. Не так страшно.
Спалили наше село. Розбомбили сільський цвинтар. Прибігли люди туди: покійники лежали нагорі… Вони лежали, неначе ще раз убиті… Наш дідусь лежав, який нещодавно помер. Їх знову ховали…
І під час війни, і після війни ми гралися «у війну». Коли набридало «у білих і червоних», «у Чапаєва», гралися «в росіян і німців». Воювали. Брали у полон. Розстрілювали. Надягали на голови солдатські каски, наші й німецькі, каски валялися скрізь – в лісі, на полях. Ніхто не хотів бути німцем, через це ми навіть билися. Гралися у справжніх бліндажах та окопах. Воювали з палицями, кидалися в рукопашну. А матері хитали головами, їм не подобалося. Плакали.
Ми дивувалися, тому що раніше… До війни вони нас за це не лаяли…
«І зрозумів – це батько… У мене тремтіли коліна…»
Льоня Хосенєвич – 5 років.
Зараз – конструктор.
У моїй пам’яті залишився колір…
Мені було п’ять років, але я прекрасно пам’ятаю… Будинок свого діда – жовтий, дерев’яний, за парканом на траві колоди. Білий пісок, в якому ми гралися, наче випраний. Білий-білий. Ще пам’ятаю, як мама нас із сестричкою водила фотографуватися кудись у місто, і як Елочка плакала, і я її втішав. Фотографія ця збереглася, єдина наша довоєнна фотографія… Вона чомусь запам’яталася зеленою.
Потім усі спогади у темному кольорі… Якщо ці, перші, у світлому тоні – трава зелена-зелена, така світла акварель, і пісок білий-білий, і паркан жовтий-жовтий… То потім усе в темних барвах: я задихаюся від диму, мене кудись виносять, на вулиці – наші речі, клунки, чомусь стоїть один стілець… Він порожній… Люди стоять біля нього і плачуть. І ми з мамою довго йдемо вулицями, я тримаюся за спідницю. Усім, кого мама зустрічає, вона повторює одну фразу: «У нас згорів дім».
Ночували в якомусь під’їзді. Мені холодно. Грію руки в кишені маминої кофтини. Намацую там щось холодне. Це – ключ від нашого дому…
Раптом – мами немає. Мама зникає, залишаються бабуся й дідусь. У мене з’явився друг, на два роки старший, – Женя Савочкін. Йому сім років, мені – п’ять. Мене вчать читати по книжці казок братів Грим. Учить бабуся за своєю методикою, від неї можна отримати й прикрого ляща по лобі: «Ех, ти!!», й учить Женя. Читаючи книжку, він показує літери. Але більше я люблю слухати казки, особливо коли розповідає бабуся. Її голос схожий на мамин. Одного вечора приходить вродлива жінка і приносить щось дуже смачне. Я розумію з її слів, що мама жива, вона, як і тато, воює. Кричу щасливий: «Мама швидко повернеться!» Хочу вискочити у двір і поділитися новиною зі своїм другом. Отримую від бабусі ременя. За мене заступається дід. Коли вони вляглися спати, я зібрав усі ремені в домі й закинув за шафу.
Увесь час хочеться їсти. Ходимо з Женею в жито, воно росте просто за будинками. Розтираємо колоски й жуємо зернята. А поле вже