Час second-hand (кінець червоної людини). Светлана Алексиевич
не звинувачую, я звинувачую комунізм. Досі не знаю, як мені ставитися до Горбачова… До цього Єльцина… Черги та порожні магазини забуваються швидше, ніж червоний прапор над Рейхстагом».
«Ми перемогли. А кого? Навіщо? По телебаченню на одному каналі йде фільм, де «червоні» б’ють «білих», а на іншому – хоробрі «білі» б’ють «червоних». Шизофренія!»
«Увесь час говоримо про страждання… Це наш шлях пізнання. Західні люди здаються нам наївними, тому що вони не страждають, як ми, в них є ліки від будь-якої вавочки. Зате ми сиділи в таборах, під час війни землю трупами завалили, голими руками гребли ядерне паливо в Чорнобилі. І зараз сидимо на уламках соціалізму. Як після війни. Ми такі терті, ми такі биті. У нас своя мова. Мова страждання.
Пробував поговорити про це зі своїми студентами… Сміялися мені в очі: «Ми не хочемо страждати. Для нас життя – це щось інше». Нічого ще не зрозуміли про наш недавній світ, а живемо в новому. Ціла цивілізація – на звалищі…»
Десять історій у червоному інтер’єрі
Про красу диктатури й таємницю метелика в цементі
Єлена Юрієвна С. – третій секретар райкому партії, 49 років
Чекали на мене вдвох – сама Єлена Юрієвна, з якою ми домовлялися про зустріч, і її московська подруга Анна Іллінічна М., яка приїхала в гості. Вона одразу ж включилася в розмову: «Давно хочу, щоб хтось пояснив мені, що з нами відбувається». Нічого в їхніх розповідях не збігалося, крім знакових імен: Горбачов, Єльцин… Але в кожної був свій Горбачов і свій Єльцин. І свої 90-ті.
Єлена Юрієвна:
– Хіба вже треба розповідати про соціалізм? Кому? Ще всі – свідки. Слово честі, я здивована, що ви до мене прийшли. Я – комуністка… номенклатура… Нам же зараз не дають слова… закривають рота. Ленін – бандит, Сталін… Ми всі злочинці, хоча на моїх руках немає ні краплини крові. Але на нас тавро, на всіх…
Може, через п’ятдесят або сто років про те наше життя, яке називалося соціалізмом, писатимуть об’єктивно. Без сліз і проклять. Почнуть розкопувати, як стародавню Трою. Нещодавно взагалі сказати щось добре про соціалізм було неможливо. На Заході після краху СРСР зрозуміли, що марксистські ідеї не закінчилися, їх слід розвивати. Не молитися на них. Маркс не був там ідолом, як у нас. Святим! Спочатку ми його обожнювали, а потім проголосили анафему. Усе перекреслили. Наука теж принесла людству незчисленні лиха. Нумо тоді знищувати вчених! Проклянімо батьків атомної бомби, а ще краще – почнімо з тих, хто порох винайшов! Із них… Хіба я не маю рації? (Я не встигаю відповісти на її запитання.) Правильно… правильно, що з Москви вибралися. У Росію, так би мовити, приїхали. У Москві коли гуляєш, здається, що й ми Європа: розкішні машини, ресторани… Золоті бані сяють! А ви послухайте, про що в нас люди говорять у провінції… Росія – це не Москва, Росія – це Самара, Тольятті, Челябінськ… Дупінськ який-небудь… Що на московських кухнях можна дізнатися про Росію? На тусовках? Бла-бла-бла… Москва – столиця якоїсь іншої держави, а не тієї, що за кільцевою