Час second-hand (кінець червоної людини). Светлана Алексиевич
й Ніцше з його словами, що жоден митець не витримає реальності. Не підніме її.
Завжди мене мучило, що правда не вміщається в одному серці, в одному розумі. Що вона якась розпорошена, її багато, вона різна й розсіяна у світі. У Достоєвського є думка, що людство знає про себе більше, набагато більше, ніж воно встигло зафіксувати в літературі. Що роблю я? Я збираю повсякдення почуттів, думок, слів. Збираю життя свого часу. Мене цікавить історія душі. Побут душі. Те, що велика історія зазвичай оминає, до чого вона ставиться із зарозумілістю. Займаюся пропущеною історією. Не раз я чула й нині чую, що це – не література, це – документ. А що таке література сьогодні? Хто відповість на це запитання? Ми живемо швидше, ніж раніше. Зміст рве форму. Ламає її й змінює. Усе виходить зі своїх берегів: і музика, й живопис, й у документі слово виривається за межі документа. Немає кордонів між фактом і вигадкою, одне перетікає в інше. Навіть свідок не є об’єктивним. Розповідаючи, людина творить, вона бореться із часом, як скульптор із мармуром. Вона – актор і творець.
Мене цікавить маленька людина. Маленька велика людина, так би я сказала, тому що страждання її збільшують. Вона сама в моїх книжках розповідає свою маленьку історію, а разом зі своєю історією – й велику. Що трапилося й відбувається з нами – це ще не осмислено, треба висловити його. Спочатку хоча б висловити. Ми цього боїмося, доки не в стані впоратися зі своїм минулим. У Достоєвського в «Бісах» Шатов каже Ставрогіну перед початком розмови: «Ми, двоє істот, зійшлися в безмежжі… Востаннє у світі. Облиште ваш тон і візьміть людський! Хоча б колись заговоріть людським голосом».
Приблизно так починаються в мене розмови з моїми героями. Звісно, людина говорить зі свого часу, вона не може говорити з нізвідки! Але пробитися до людської душі важко, вона засмічена забобонами сторіччя, його пристрастями й облудами. Телевізором і газетами.
Мені хотілося б узяти кілька сторінок зі своїх щоденників, щоби показати, як рухався час… Як помирала ідея… Як я йшла по її сліду…
Пишу книгу про війну… Чому про війну? Тому що ми люди війни – ми або воювали, або готувалися до війни. Якщо придивитися, то ми всі думаємо по-воєнному. Удома, на вулиці. Тому в нас так дешево коштує людське життя. Усе, як на війні.
Починала із сумнівів. Ну, ще одна книжка про війну… Навіщо?
В одній із журналістських поїздок зустрілася з жінкою, вона була на війні санінструктором. Розповіла: йшли вони взимку через Ладозьке озеро, ворог помітив рух і почав обстріл. Коні, люди йшли під кригу. Відбувалося все вночі, й вона, як їй здалося, схопила й потягла до берега пораненого. «Тягну його мокрого, голого, думала: одяг зірвало, – розповідала. – А на березі виявилося, що притягла величезну поранену білугу. Скажено матюкнулася – люди страждають, а звірі, птахи, риби – за що?» В іншій поїздці почула розповідь санінструктора кавалерійського ескадрону, як під час бою вона притягла у вирву пораненого німця, але те, що він німець,