Час second-hand (кінець червоної людини). Светлана Алексиевич
Іллінічна:
– Можна із цих днів покепкувати, назвати оперетою. Стьоб у моді. А тоді все відбувалося серйозно. Чесно. Усе було справжнє, й усі ми були справжніми. Беззбройні люди стояли перед танками й були ладні померти. Я сиділа на цих барикадах і бачила цих людей, вони приїхали з усієї країни. Якісь бабульки московські, на чому тільки душа тримається, котлетки приносили, теплу картоплю, загорнуту в рушник. Підгодовували всіх… і танкістів теж: «Їжте, хлопчики. Тільки не стріляйте. Невже будете?» Солдати нічого не розуміли… Коли вони відкрили люки й вилізли з танків, то очманіли. На вулицях – уся Москва! Дівчата залазили до них на броню, обіймали, цілували. Пригощали булочками. Солдатські матері, в яких сини загинули в Афганістані, плакали: «Наші діти загинули на чужій землі, а ви що – приїхали на своїй землі помирати?» Якийсь майор… коли його оточили жінки, в нього здали нерви, він кричав: «Та я сам – батько. Я не буду стріляти! Клянусь вам – не буду! Проти народу – не підемо!» Там було безліч кумедних речей і зворушливих до сліз. Раптом вигуки у натовпі: «Чи є в кого-небудь валідол, людині тут погано». Відразу знайшовся валідол. Стояла жінка з дитиною в колясці (бачила б це моя свекруха!), вона дістала пелюшку, щоб намалювати на ній червоний хрест. Чим? «У кого є помада?» Їй почали кидати дешеву помаду й ланкомівську… Крістіан Діор… Шанель… Ніхто це не знімав, не зафіксував у деталях. Шкода. Дуже. Гармонійність події, її оздоблення… вони з’являються потім, оці прапори та музика… І все відливається в бронзу… А в житті все розпорошено, брудно й тьмяно: люди сиділи всю ніч біля вогнища просто на землі. На газетах і листівках. Голодні, злі. Матюкалися й випивали, але п’яних не було. Хтось привозив ковбасу, сир, хліб. Каву. Казали, що це кооператори… бізнесмени… Одного разу я навіть бачила кілька банок червоної ікри. Ікра зникла в когось у кишені. Сигарети роздавали теж безкоштовно. Поряд зі мною сидів хлопець у зеківських наколках. Тигр! Рокери, панки, студенти з гітарами. І професура. Усі були разом. Народ! Це був мій народ! Я зустріла там своїх друзів з інституту, яких не бачила років п’ятнадцять, якщо не більше. Хтось мешкав у Вологді… Хтось у Ярославлі… Але вони сіли на поїзд і приїхали до Москви! Захищати щось важливе для всіх нас. Уранці ми забрали їх до себе додому. Помилися, поснідали й повернулися назад. На виході з метро кожному вже давали шмат арматури або камінь. «Булыжник – оружие пролетариата», – сміялися ми. Будували барикади. Перекидали тролейбуси, пиляли дерева.
Уже стояла трибуна. Над трибуною повісили плакати: «Хунте – нет!», «Народ – не грязь под ногами». Промовці говорили в мегафон. Починали вони свої виступи нормальними словами – і звичайні люди, й відомі політики. Через кілька хвилин нормальних слів уже бракувало всім, й тоді починалися матюки. «Да мы этих мудаков…» і матюк! Добірний російський матюк! «Закінчився їхній час…» і – велика, потужна російська мова! Матюк як бойовий заклик. І це було зрозуміло всім. Відповідало моменту. Хвилини такого підйому! Такої сили! Старих слів не вистачало,