Час second-hand (кінець червоної людини). Светлана Алексиевич
/ За это сражались не раз. / В борьбе создавали и Ленин, и Сталин / Отечество наше для нас…» Удома згадували… Наступного дня, як мене прийняли в піонери, вранці заграв гімн, я підхопилася й стояла на ліжку, доки гімн не закінчився. Піонерська клятва: «Я… вступаю в ряды… перед лицом своих товарищей… торжественно обещаю: горячо любить свою советскую Родину…» Удома було свято, пахло пирогами на мою честь. Із червоною краваткою я не розлучалася, прала і прасувала її щоранку, щоб жодних брижів. І навіть в інституті зав’язувала шарфик піонерським вузлом. Мій комсомольський квиток… лежить він у мене досі… Додала собі рік, щоб чимшвидше вступити до комсомолу. Я любила вулицю, там завжди працювало радіо… Радіо – це було наше життя, це все. Відчиниш вікно – ллється музика, й така музика, що встанеш і крокуєш по квартирі. Наче в шерензі… Може, це була тюрма, але мені було тепліше в цій тюрмі. Так ми звикли… Навіть у черзі досі стоїмо одне біля одного, якнайближче, аби разом. Ви помітили? (І знову тихо наспівує.) «Сталин – наша слава боевая, / Сталин – нашей юности полет, / с песнями, борясь и побеждая, / Наш народ за Сталином идет…»
І – так! Так! Так! Найбільша мрія – померти! Пожертвувати собою. Віддати. Комсомольська клятва: «Готова віддати своє життя, якщо воно знадобиться моєму народові». І це були не слова, нас так насправді виховали. Якщо вулицею йшла колона солдатів, всі зупинялися… Після Перемоги солдат був надзвичайною людиною… Коли я вступала до партії, я написала в заяві: «Із Програмою та Статутом ознайомлена та визнаю. Готова віддати всі сили, а якщо буде потрібно, то й життя своїй Батьківщині». (Уважно дивиться на мене.) А ви що про мене думаєте? Ідіотка, авжеж? Інфантильна… Мої деякі знайомі… Так вони відверто насміхаються: емоційний соціалізм, паперові ідеали… Так я в їхніх очах виглядаю. Тупа! Даун! Ви – інженер людських душ. Хочете мене розрадити? Письменник у нас – більше, ніж письменник. Учитель. Духівник. Це раніше, а зараз уже не так. Багато людей в церквах на службі стоїть. Тих, які глибоко вірують, мало, більшість стражденних. Як от і я… Із травмою… Я не за каноном вірю, а за серцем. Молитов не знаю, а молюся… Панотець у нас – колишній офіцер, все про армію проповіді читає, про атомну бомбу. Про ворогів Росії та масонські змови. А я інших слів хочу, зовсім інших слів… Не цих. А навколо тільки ці… Багато ненависті… Немає місця, де можна душею притулитися. Увімкну телевізор, і там те саме. Самі прокляття… Усі відмовляються від того, що було. Проклинають. Мій улюблений режисер Марк Захаров, тепер я його не так люблю і не вірю йому так, як раніше… Він спалив, це по телевізору показували, свій партквиток… Привселюдно. Це ж не театр! Це – життя! Моє життя. Хіба так можна з ним? Із моїм життям… Не треба цих шоу… (Плаче.)
Я не встигаю… Із тих я, хто не встигає… Із поїзда, який летів у соціалізм, всі швидко пересідають на поїзд, що несеться в капіталізм. Я запізнююсь… Насміхаються із «совка»: він і бидло, він і лох. Із мене насміхаються… «Червоні» – вже звірі, а «білі»