Стріла часу, або Природа злочину. Мартин Эмис

      Я – не простачисько.

      Наприклад, виявляється, я володію певним обсягом абстрактної інформації, загальних відомостей, якщо хочете. E = mc². Швидкість світла – 186 000 миль на секунду. А це чимало. Усесвіт скінченний, але безмежний. Знаю планети: Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун, Плутон – бідний Плутон, температура нижча від нуля, нижча за норму, увесь із льоду й каменю, розташований далеко від тепла і світла. Життя – не з медом. Він хитається і крутиться. Трохи виграєте – трохи програєте. Так на так виходить. Як дбаєш, так і маєш. 1066, 1789, 1945. У мене чудовий словниковий запас (монада, ретрактильний, некрополь, паліндром, антидизистеблішментаризм), і я бездоганно знаю правила граматики. Знаю, де ставити кому в реченні «Будь ласка поважайте права власника». (І на плакаті на Шостому шосе у рекламі «Скринька міцних напоїв Роджера» не зрозуміло, чи скринька належить Роджеру, чи міцні напої.) За винятком слів, що означають рухи або процеси, які мені завжди хочеться взяти в лапки («давати», «падати», «їсти», «випорожнюватися»), мова завжди зрозуміліша за мовлення. А ось іще один анекдот: «Вона телефонує й каже: “Іди сюди, вдома нікого”. Я приходжу, і що ж ви думаєте? Вдома нікого нема». Марс – бог війни у римлян. Нарцис закохався у власне відображення – усім серцем. Якщо колись будете укладати угоду з дияволом і він захоче щось узяти у вас навзамін, не давайте йому своє дзеркало. Тільки не дзеркало, бо воно – ваше відображення, ваш двійник, таємний співвласник. Про диявола слід правдиво сказати, що він діє з власної ініціативи, а не виконує чиїсь накази.

      Тода Френдлі не можна звинуватити в любові до свого відображення. Навпаки, він його не терпить. Чепуриться навпомацки: віддає перевагу електробритві, а стрижеться жахливими кухонними ножицями. Тому я не знаю, який у нього вигляд. Вдома, зрозуміло, є кілька дзеркал, але він ніколи в них не дивиться і не звертає на них уваги. Іноді щось мені блимне у темній вітрині крамниці або щось криве віддзеркалиться на крані чи ножі. Слід сказати, що цікавість моя вельми послаблюється хвилюванням. Його тіло зовсім не надихає: шкіра на тильному боці долонь укрита плямами, плоть абияк наліпилася на торс і пахне курятиною та м’ятою, а ще – неоковирні ступні. Ми зустрічаємо на проспектах Веллпорта чемних літніх американців – барилькуватих дідів і смугастих морських вовків у всій красі. А Тод має кепський вигляд. На свої роки. Якийсь розбитий, зігнутий, боязкий і присоромлений. А обличчя? Колись уночі, між двома поганими снами, він додибав до темної ванної та схилився над раковиною, почуваючись загубленим, знеособленим, – стояв і намагався втішитись чи заспокоїтись під струменем води. Тод застогнав, випростався