Останнє полювання. Жан-Кристоф Гранже
справжня мука для неї, з її патлами, схожими на прутики мітли.
Лаура поклала руки до кишень джинсів і перевела погляд з одного на другу.
– Я не дуже добре зрозуміла, – м’яко мовила вона. Графиня говорила французькою без жодного акценту. – Жандарми вже допитували мене…
Ньєман уклонився, по-військовому випрямивши спину.
– Ну, розумієте… через відсутність негайних результатів нас відправили на підмогу…
Лаура відступила, щоб дати їм пройти. Увесь перший поверх був одним суцільним приміщенням. Жодних опорних конструкцій: ні стіни, ні колони. Уся кімната купалася в світлі відтінку хни.
Із першого погляду приміщення здавалося порожнім, але придивившись, можна було помітити різні речі: скриню, рояль, диван, – що стояли поодаль від підвішеного по центру каміна, який нагадував величезний перевернутий перископ. Крізь панорамні вікна до будинку зусібіч зазирали буро-зелені сосни…
– «Скляна вілла»! – вигукнула Лаура. – Мій прадід був фанатом Баугаузу[12]. Він замовив цю віллу в тридцятих роках. Я її обожнюю.
– Що за архітектор?
– Один учень Людвіґа Міса ван дер Рое. Друг сім’ї. Він навіть перевершив свого вчителя, який замислив свій будинок Фарнсворт[13] чи Коронну залу[14] аж у п’ятдесятих роках…
Жінка вимовляла ці імена так, ніби йшлося про щось дуже звичне. Івана ж насилу розібрала прізвище архітектора.
Графиня попрямувала до «вітальні», тобто частини кімнати з диваном кольору вохри й табуретами з сидінням із натягнутих шкіряних ременів. Усе це стояло на пухнастому килимі.
– Юрґен також мешкав тут? – запитав Ньєман, ідучи за нею.
Графиня розвернулася. Вона досі тримала руки в кишенях, що надавало їй кумедного юнацького вигляду.
– Ні. Чого б це? Юрґен мешкав в особняку у Фрайбурзі.
Вона кивнула підборіддям на два табурети: це було не запрошення, а радше наказ. Обоє фліків сіли, не сперечаючись.
– Що ви хочете знати? – спитала графиня, сідаючи навпроти них посеред дивана.
Вона прийняла чітко розраховану позу, сховавши долоні між стиснутих колін і піднявши плечі, немовби зненацька змерзла.
Івана вдивлялася в її чорні очі, у яких, здавалося, от-от забринять сльози. У них була якась текуча глибина, що тримала вас на відстані й викликала запаморочення, немов зоряне небо, по-пуантилістськи детальне і водночас недосяжно далеке.
Тоді зиркнула на Ньємана, щоб переконатися: він уже згубився на цьому Чумацькому Шляху.
– Пробачте, що ми змушуємо вас знову повертатися до цих болісних спогадів… – заговорив Ньєман із не притаманною йому лагідністю.
Це вперше вони разом проводили допит, й Івана не очікувала на таку обачність. Невже він пом’якшав із віком? Чи танув, як масло на сковорідці, через вроду графині?
Замість відповіді Лаура фон Ґаєрсберґ вдовольнилася змахом руки, що означав: «Уперед, старий…».
– Коли ви востаннє
Німецька школа мистецтв, що існувала в 1919–1933 роках, де працювали провідні модерністські художники, архітектори й дизайнери і яка визначила розвиток мистецтва та дизайну на все наступне століття.
Будинок у штаті Іллінойс, побудований Місом ван дер Рое на замовлення відомої лікарки Едіт Фарнсворт.
Коронна зала (