Гріхи батьків. Джеффри Арчер
Квінн, коли автобус звернув із автостради після вказівника «12». – От і добре, тепер хоч не доведеться відповідати на твої дурнуваті розпитування про Пірпойнт.
– А що іще треба знати про Лейвенгем? – Гаррі не зреагував на сарказм Квінна, позаяк він підозрював, що старожил отримує задоволення від свого майстер-класу.
– Занадто багато, аби розповісти отак, одразу, – зітхнув той. – Просто тримайся поруч, коли нас зареєструють.
– А вони не можуть автоматично відправити вас у блок Д?
– Ні. Хіба тільки не пан Мейсон на службі… – відповів Квінн без жодних пояснень.
Гаррі зумів вивідати іще дещо, перш ніж автобус нарешті під’їхав до муру в’язниці. Йому здалося, що він дізнався від Квінна за оті кілька годин більше, ніж йому вдалося б почерпнути з десятка навчальних посібників в Оксфорді.
– Тримайся мене, – нагадав Квінн, коли масивні ворота відчинилися. Автобус повільно рушив уперед і поїхав у бік густих чагарників, яких ще зроду не торкалися руки садівника.
Автобус зупинився перед величезною цегляною будівлею, з невеликих брудних вікон якої за прибульцями дехто спостерігав.
Гаррі дивився, як кілька наглядачів утворили коридор, який вів до входу. Двоє озброєних гвинтівками охоронців стояли обабіч автобусних дверей.
– З автобуса виходити по двоє! – грубо скомандував один із них. – Причому – з п’ятихвилинним інтервалом. Ніхто не зрушить і на дюйм, поки я не накажу!
Гаррі з Квінном стирчали в автобусі ще цілу годину. Коли ж їх нарешті випустили, Гаррі звів погляд на високі мури, обтягнуті колючим дротом, що оточував усю в’язницю, і зміркував, що навіть рекордсмен світу в стрибках із жердиною не зміг би втекти з Лейвенгему.
Гаррі потупцяв за Квінном до будівлі, де вони зупинилися перед офіцером у добряче поношеній синій уніформі з ґудзиками, які вже давно не блищали. Він виглядав так, ніби й сам уже відбув довічне покарання, коли вивчав список імен у своєму планшеті. Наглядач усміхнувся, побачивши знайоме обличчя.
– Ласкаво просимо, Квінне, – сказав він. – Побачиш, що не надто багато змінилося з часу твого останнього перебування тут.
Квінн теж усміхнувся.
– Приємно бачити вас, пане Мейсон. Можливо, ви будете такі люб’язні попросити когось із коридорних віднести мій багаж до мого звичного номера?
– Не спокушай удачу, Квінне, – гмикнув Мейсон. – Бо можу не втриматися і скажу новому лікареві, що ти не епілептик.
– Але ж, пане Мейсон, у мене є медична довідка, яка це підтверджує!
– З того ж самого джерела, що й твій сертифікат шеф-кухаря, без сумніву, – глузливо докинув Мейсон, затим глянув на Гаррі. – А це хто?
– Це мій приятель, Том Бредшоу. Він не курить, не п’є, не лається і не плює, – повідомив Квінн ще до того, як Гаррі розтулив рота.
– Ласкаво просимо до Лейвенгему, Бредшоу, – зробив широкий жест Мейсон.
– Насправді – капітан Бредшоу, – докинув Квінн.
– Власне лейтенант, – уточнив Гаррі. – Я не дослужився до капітана.
Квінн виглядав розчарованим