Айвенго. Вальтер Скотт
за воїнською доблестю і мистецтвом бою, за славою і званням, – почав прочанин, – був відважний Річард, король англійський.
– Я його прощаю! – вигукнув Седрік. – Прощаю те, що він – нащадок тирана, герцога Вільгельма.
– Другим був граф Лестер, – вів далі прочанин, – а третім сер томас Малтон з Гілсленда.
– О, це сакс! – з погордою вигукнув Седрік.
– Четвертим – сер Фолк Дойлі, – мовив прочанин.
– Теж саксонець, у всякому разі, по материнській лінії, – сказав Седрік, що жадібно ловив кожне його слово.
Щиро радіючи перемозі англійського короля і співвіт-чизників-остров’ян, він майже забув про свою ненависть до норманів.
– А хто ж був п’ятим? – спитав він.
– П’ятим був сер Едвін Торнгем.
– Чистокровний сакс, клянуся душею Хенгіста! – вигукнув Седрік. – А шостий? Як ім’я шостого?
– Шостий, – відповів прочанин, трохи помовчавши і ніби зібравшись з думками, – був зовсім молодий лицар, нікому не відомий і незнатний; його прийняли до цього шановного товариства не так завдяки його чеснотам, як заради круглого рахунку. А ім’я його я позабув.
– Сер прочанин, – презирливо мовив Бріан де Буа-Жіль-бер, – така удавана забудькуватість після того, як ви згадали так багато, не введе нікого в оману. Я сам назву ім’я лицаря, якому випадково – з вини мого коня – пощастило вибити мене із сідла. Його звали лицар Айвенго; попри його молодість, жоден з його товаришів не перевершив його у вмінні володіти зброєю. І я вголос, при свідках, заявляю, що, коли він буде в Англії і забажає на турнірі повторити той виклик, що кинув мені у Сен-Жан д’Акрі, я готовий стати з ним на прю, надавши йому право вибирати зброю. З таким конем і зброєю, якими я володію зараз, я ручуся за свою перемогу.
– Ваш виклик був би прийнятий, – відповів прочанин, – якби ваш супротивник був присутній тут. Але його тут немає, і не слід порушувати спокій цієї мирної оселі, вихваляючись перемогою у двобої, який навряд чи коли-небудь відбудеться. Проте якщо Айвенго повернеться з Палестини, я можу поручитися, що він битиметься з вами.
– Гарна порука! – кинув тамплієр. – А яку заставу ви можете запропонувати?
– Оцей ковчег, – сказав прочанин, виймаючи з-під плаща маленьку коробочку зі слонової кістки і осіняючи себе хресним знаменням. – У ньому зберігається частка справжнього Хреста Господнього, привезена з Монт-Кармельського монастиря.[113]
Пріор абатства жорво теж перехрестився і побожно проказав «Отче наш». Усі вчинили за його прикладом, окрім єврея, мусульман і тамплієра. Не виказавши ніякої пошани до святині, тамплієр зірвав із шиї золотого ланцюга, жбурнув його на стіл і мовив:
– Прошу абата Еймера прийняти на схов мою заставу і заставу цього безіменного прочанина на знак того, що, коли лицар Айвенго ступить на землю, омиту чотирма морями Британії, він отримає виклик на бій з Бріаном де Буа-Жіль-бером. Якщо названий лицар не відповість на цей виклик, я оголошу про