Айвенго. Вальтер Скотт
і Арсит»[126]
За тих часів англійський народ перебував у досить непевному становищі. Річард Лев’яче Серце був у полоні в підступного і жорстокого герцога Австрійського.[127] Навіть саме місце ув’язнення Річарда було невідоме; більша частина його підданих, що за його відсутності зазнавали тяжких поневірянь, нічого не знала про долю свого короля.
Принц Джон, що був у союзі із запеклим ворогом Річарда – французьким королем Філіппом[128], використовував увесь свій вплив на герцога Австрійського, щоб він якомога довше тримав у полоні його брата Річарда, який свого часу зробив йому стільки добра.
Улучивши сприятливу нагоду, Джон набирав собі прибічників, щоб у разі Річардової смерті відтягти престол у законного спадкоємця[129] – свого племінника Артура, герцога Британського, сина його старшого брата Джефрі Плантагенета. Згодом він, як відомо, здійснив свій задум і незаконно захопив владу. Вправний інтриган і гульвіса, принц Джон легко завоював прихильність не лише тих, хто мав підстави боятися гніву Річарда за злочини, вчинені за його відсутності, а й численних «зірвиголов» – колишніх учасників хрестових походів. Ці люди повернулися на батьківщину, пізнавши всією скверни Сходу, але, зубожівши, тепер тільки й чекали міжусобної війни, щоб покращити своє становище.
До причин, які викликали загальний неспокій і тривогу, слід віднести й ту обставину, що чимало селян, доведених до краю утисками дворян і суворими законами про охорону лісів, збиралися у великі загони і хазяйнували у лісах і полях, не боячись місцевого уряду. Дворяни, зі свого боку, прибравши роль самодержавних володарів, збирали довкола себе справжні розбійні банди. Щоб утримувати це військо і жити в розкоші, чого вимагали їхня гордість і марнославство, дворяни позичали гроші в євреїв під великі проценти. Ці борги підточували їхні статки, і вони намагалися позбутися їх, чинячи насильство над кредиторами. Не дивно, що за такого лихоліття англійський народ зазнавав тяжких злигоднів і мав усі підстави чекати на ще тяжчі в майбутньому. На довершення всього у країні поширилася якась небезпечна заразна хвороба[130]. Вона знайшла для себе сприятливі умови серед злиденного простолюду і забрала безліч життів, а ті, хто вцілів, часом заздрили мерцям, яким уже не загрожували майбутні біди. Проте, попри всі ці знегоди, і багаті й бідні, простолюд і знать жадали потрапити на турнір. Це було найцікавіше і найвеличніше видовище того часу, і населення мало до нього таку саму пристрасть, як напівголодний мешканець Мадрида – до бою биків, на який витрачає останній гріш, замість того щоб купити їжу для своєї родини. Ніякі обов’язки, ніякі недуги не могли втримати старих і молодих від такої вистави. Пішла чутка, що бойовисько, призначене поблизу міста Ешбі, у графстві Лестерському, відбудеться між славними лицарями у присутності самого принца Джона, і це викликало ще більший інтерес. Вранці того дня, на який було призначено відкриття турніру, безліч людей усіх звань і станів рушили до місця бойової вистави.
Місце турніру було дуже мальовничим. На узліссі великого
Епіграф з поеми Джона Драйдена (1631–1700) «Паламон і Арсит, або Оповідь лицаря» на сюжет з «Кентерберійських оповідань» Чосера.