Lustrum. Роберт Харрис
один з одним через вулицю. Від багать ішов дим, і я відчував запах їжі, яку на них готували. На перехрестях благочестиві містяни виставляли маленькі тарілочки з медовими пиріжками – жертва місцевим богам. В ті часи ми молилися богам перехресть, а не великому божеству Августу – і зголоднілі пташки зліталися на таке частування, злітали та знов сідали на краях тарілок.
– Я маю сповістити Катулла та інших? – спитав я.
– І що їм написати? Що Цезар згоден звільнити Рабірія, якщо я зраджу їх за їхніми ж спинами? І що я розмірковую над цією пропозицією? – Цицерон ішов попереду, і його обурення додавало йому сил. Мені нелегко було встигати за ним. – Я звернув увагу, що ти не робив нотаток.
– Мені здалося, що це не зовсім зручно.
– Ти маєш завжди все записувати. Від завтра ти обов’язково маєш занотовувати кожне промовлене слово.
– Так, сенаторе.
– Ми входимо в небезпечні води, Тіроне. Кожна мілина та кожна течія мають бути зафіксовані.
– Так, сенаторе.
– Ти запам’ятав цю розмову?
– Думаю, так. Більшу частину.
– Добре. Запиши її, одразу, як повернемося. Мені потрібний цей запис. Та нікому не кажи ані слова. Особливо в присутності Постумії.
– Думаєш, вона все ж прийде до нас на вечерю?
– Звісно ж. Бодай для того, щоб доповісти потім своєму коханцю. В неї зовсім не лишилося сорому. Бідолашний Сервій, він нею так пишається.
Коли ми прийшли додому, Цицерон піднявся до себе, аби перевдягнутися, а я пішов в свою маленьку кімнатку, щоб записати все, що запам’ятав. Цей згорток і зараз лежить перед моїми очима, коли я пишу ці мемуари: його, як і інші свої секретні документи, Цицерон зберіг. Він, цей згорток, пожовтів, як і я, зморщився та вицвів з роками. Та все ж його, як і мене, все ще можна зрозуміти – і варто мені піднести його до очей, і я знов чую тремтливий голос Цезаря: «Ти завжди можеш розраховувати на мій захист».
Більше години знадобилося мені, аби завершити цю роботу. До того часу гості Цицерона вже зібралися та сіли вечеряти. Я завершив і приліг на своє вузеньке ліжко і знов проаналізував все побачене. Я не побоюся сказати, що мені було дещо ніяково, оскільки від природи я не був наділений нервами, схожими на канати. Мені не подобалося все це публічне життя – з більшим задоволенням я жив би в заміському помісті: у мене була мрія – купити собі маленьку ферму, куди я б міг поїхати та продовжити свої мемуари. Я навіть назбирав для цього грошей і в глибині душі сподівався, що Цицерон подарує мені свободу після свого обрання на посаду консула. Та час минав, а він про це ніколи не згадував – і коли мені виповнилося сорок років, я почав боятися, що так і помру рабом. Остання ніч року – це завжди час меланхолійних роздумів. Дволикий Янус дивиться і вперед, і назад – і дуже часто будь-який з цих напрямків здається непривабливим. В той вечір мені було по-особливому шкода себе самого.
В будь-якому випадку, я не з’являвся перед очима Цицерона аж до пізнього вечора. Коли, як мені здавалося, вечеря вже мала