Книга Розчарування. 1977–1990. Тимур Литовченко
рідної домівки. Але всі були упевнені: якби він дізнався про обставини загибелі батька – то не заперечував би так само, як його мати і старший брат.
Отакі-от справи…
Утім навіть з цієї давньої вже історії можна було зробити однозначний висновок: освіченість не йде на користь людині за жодних обставин! От якби покійний Амос не вмів читати й писати, як його дружина, – можливо, і прожив би на цьому світі значно довше. Бо тоді Назарко не написав би батькові клятого листа, повідомляючи про люту наглу смерть старого бойового товариша з Києва.
Та й самому Назаркові, якщо розібратися, було би краще не пхати носа в отой медінститут свій, а жити в Бакоті разом з усіма, працювати собі спокійно у колгоспі та й клопоту не знати. Бо через надмірне правдолюбство та нездатність терпіти несправедливість молодшенького синочка час від часу виганяли то з одного місця роботи, то з іншого. Ніде він не міг з начальством стосунки налагодити – що поробиш, таким був з дитинства!..
І ще…
Так, і ще оце кляте нетерпляче правдолюбство у Назарка виховали вірші його обожнюваної поетеси – Лесі Українки. Так, він знав напам’ять силу-силенну її віршів, які час від часу читав уголос. І все про боротьбу, все про пошуки правди!.. А якщо і траплялося щось ніжне – то все одно про важку долю й долання труднощів.
«Отямся, спустися на землю! Не доведуть тебе ні до чого доброго ті її слова», – намагалася переконати свого улюбленця Аґлая. Проте Назарко лише сміявся у відповідь і зневажливо махав рукою.
Отож і досміявся, отож і домахався: врешті-решт вислали його з міста, і тепер він працює у них в Бакоті простим сільським фельдшером. Ні, ну це ж треба! Хіба ж ото варто було сушити мізки в інституті тому медичному, щоб насамкінець повернутися туди, звідки починав?! Сам Назарко вважав, що таки варто, Аґлая ж дотримувалася протилежної думки.
Одне добре: навіть тепер, коли її Амоса давно вже на світі цьому не було, а Гарась зі своєю Надійкою в Канаді опинився, поруч із старенькою матір’ю залишився любий молодшенький синочок, котрий, до речі, завжди міг прочитати який завгодно папірець, якщо виникала така потреба. Так-так, поруч із нею завжди знаходився хтось грамотний: чи то чоловік, чи то сини, чи навіть невісточка-одвентисточка. Самій же Аґлаї ніяка освіта ніколи не була потрібна. Без неї жити простіше й надійніше. І спокійніше.
Хіба що ось тепер…
– Ну от, я вас довів. Тепер все, бувайте здорові, як в колгоспі корови!
Почувши таке, в першу мить літня жінка просто отетеріла. А коли зібралася з думками, то вже і слід малого бешкетника прохолов.
– Нічого ти не знаєш ні про життя, ні про колгоспи, – скрушно зітхнула вона. І, витягнувши далеко вперед праву руку із судомно затисненою у почорнілих зашкарублих пальцях повісткою, Аґлая переступила поріг ошатного триповерхового будиночка. В усій цій незрозумілій ситуації особливо лякало дивне сусідство КДБ з міліцією. Справді, якщо всі вони зібралися під одним дахом – тут бути біді! Ой бути, бути!..
Втім,