4 3 2 1. Пол Остер
з ним значно легше, аніж вона спершу гадала. Уроки, які вона йому давала, були поділені на три частини: півтори години писання вранці, потім – перерва на обід, півтори години читання після обіду, а потім, після іще одної перерви (для споживання слив, печива та лимонаду), бабуся сорок п’ять хвилин читала йому вголос, коли вони сиділи на дивані у веранді, і при цьому вона вказувала малому слова, які, на її думку, були важкими для його розуміння, тицяючи своїм коротеньким і товстим пальцем в сторінку з такими хитрими словами, як інтрига, меланхолія та психологія. Фергюсон, сидячи поруч і вдихаючи бабусин запах лосьйону для рук та солодкуватих парфумів, мріяв про той день, коли все це стане для нього автоматичним процесом, коли він зможе читати й писати так само гарно, як і всі ті, хто робив це так легко, наче дихав. Фергюсон не був аж надто кмітливим та тямущим хлопцем, як засвідчило його падіння з дуба, а також багато інших халеп, котрі переслідували його в дитинстві, тому з писанням він мав більше проблем, аніж з читанням. Бабця казала йому: дивися, Арчі, як це роблю я, і повільно виписувала ту чи іншу літеру разів по шість-сім у рядок, наприклад, прописні «В» та маленькі «ф», а малий Фергюсон намагався копіювати її, інколи досягаючи успіху з першої спроби, інколи – не досягаючи взагалі, і кожного разу, коли в нього нічого не виходило і після шостої чи сьомої спроби, бабуся брала його руку в свою, огортала його пальці своїми, а потім вела олівець по сторінці їхніми двома руками, виписуючи літеру так, як належить. Цей метод «рука до руки» посприяв пришвидшенню процесу, бо перемістив вправу з царини абстрактних форм і зробив її конкретною і відчутною на дотик. М’язи його руки тренувалися виконувати конкретне завдання з відтворення контуру кожної літери, і повторюючи цю вправу знову, кожного дня виписуючи літери, які він вже знав, та додаючи іще чотири чи п’ять нових, Фергюсон насамкінець взяв контроль над ситуацією й припинив робити помилки. В частині читання навчання просувалося гладенько, бо для цього олівців не треба було, і він читав з дедалі більшою швидкістю, наче летів, протягом тижня здійснивши перехід від речень з трьома-чотирма словами до речень, які містили по десять-п’ятнадцять слів. І так рішуче був він налаштований стати повноцінним читачем до завершення бабусиного візиту, з таким заповзяттям вводив свій розум у стан підвищеної сприйнятливості, що кожен новий факт, одного разу засвоєний, залишався назавжди закарбованим у його пам’яті. Одне за одним писала йому бабуся речення, і одне за одним читав він їх уголос, починаючи від «Мене звуть Арчі», «Поглянь-но, он Том біжить», «Сьогодні жарко», «Коли знімуть твій гіпс?», «Гадаю, завтра дощитиме», і до «Цікаво, що маленькі пташки співають гарніше за великих» та «Я вже стара жінка й не пам’ятаю, як навчилася читати, але сумніваюся, що зробила це швидше за тебе». Отак Фергюсон доріс до своєї першої книжечки, «Казки про двох поганих мишок», де ішлося про те, як двійко хатніх гризунів на ім’я Том Коротун і Ханка-Манка розтрощили