4 3 2 1. Пол Остер
її учнем-асистентом і навчити всьому тому, що він знав про фотоапарати, освітлення та проявлення плівок, тобто мистецтву та навичкам свого бізнесу. Для Рози ж, яка доти так і не знала, чого шукає в житті, яка доти працювала на різних конторських посадах, отримуючи за свою роботу лише зарплатню і майже нічого більше, тобто не маючи жодної надії на внутрішнє задоволення, це стало буквально щасливим випадком: вона раптово натрапила на своє покликання – не просто нову роботу, а новий спосіб існування у світі: зазирати в обличчя сторонніх людей, цих облич щодня ставало дедалі більше, кожного ранку й кожного дня нові обличчя, кожне обличчя не схоже на всі решту. Невдовзі Роза збагнула, що їй подобається ця робота – дивитися на інших – і що вона ніколи в житті їй не набридне.
Стенлі тоді співпрацював зі своїми братами, яких обох звільнили від військової служби (через плоскостопість та поганий зір), і завдяки кільком винаходам та розширенню діяльності маленька радіо-ремонтна майстерня, започаткована 1932 року, перетворилася на чималий магазин меблів та побутової техніки на Спрінгфілд-авеню, який пропонував своїм клієнтам всі принади та хитрі прийоми тодішньої американської роздрібної торгівлі: продаж товарів у тривалу розстрочку, купуй два, а третій отримаєш безкоштовно, дешевий розпродаж раз на півроку, консультаційна служба і знижки для молодят, а також спеціальні розпродажі на свято День Прапора. Першим до Стенлі приєднався Арнольд, невдалий та не надто тямущий середній брат, який вже примудрився втратити кілька робіт у торгівлі і який пнувся щосили, намагаючись прогодувати свою дружину Джоан та трьох дітлахів, а через пару років їхню компанію поповнив Лью. Не тому, що цікавився меблями та побутовими пристроями, а тому, що вже вдруге за п’ять років Стенлі сплатив його картярські борги, і це змусило його приєднатися до братового бізнесу на знак щирого каяття, бо Лью розумів, що будь-яке небажання з його боку потягне за собою остаточне, до скону, небажання з боку Стенлі дати йому іще хоч копійку. Отак і виникло підприємство під назвою «Домашній Світ Трьох Братів», яким фактично керував лише один брат, Стенлі, наймолодший та найамбітніший з синів Фані, котрий, керуючись якимось химерним, але непохитним переконанням, що родинна вірність перевищує всі інші людські атрибути, добровільно звалив на себе тягар у вигляді своїх двох невдах-братів, які віддячували йому тим, що постійно запізнювалися на роботу, цупили десятки й двадцятки з каси, коли їхні кишені були порожніми, а в теплі місяці вшивалися пограти після обіду в гольф. Може, Стенлі й ображався на них за це, але ніколи не нарікав, бо закони всесвіту забороняли нарікати на рідних братів. І навіть попри те, що прибуток «Домашнього Світу» був трохи нижчим, аніж міг би бути без витрат на зарплатню Лью та Арнольда, бізнес приносив стабільний дохід, а коли через пару років війна скінчилася, то перед ним розкрилися іще кращі перспективи, бо невдовзі мало з’явитися телебачення, і брати стали першими «хлопцями в мікрорайоні»,