4 3 2 1. Пол Остер
повідомлення стало неприємністю вже саме по собі, але потім матір сказала те, що вразило Фергюсона як вкрай обурливе й неправильне. «Нам пощастило», продовжила вона, «знайти також покупця на старий будинок». Старий будинок! Про що вона каже? Зараз в тому «старому» будинку вони сиділи за сніданком, і допоки вони не зберуть свої речі й не переберуться на протилежний бік міста, вона не має права говорити про нього в минулому часі.
«Чому ти такий похмурий, Арчі?», спитала матір. «Це ж добра новина, а не погана. У тебе такий вигляд, неначе тебе на війну відправляють».
Він не міг сказати їй про своє сподівання, що «старий» будинок ніхто не купить, що він нікому не знадобиться, бо всі побачать, що Фергюсонам він підходив краще, аніж будь-яким іншим людям, і що коли матері з батьком не вдасться продати цей будинок, то вони не зможуть купити новий і тому змушені будуть залишитися там, де були. Він не міг сказати їй про це, бо матір була така рада, вона вже давно так не раділа, а в світі мало є кращого, ніж бачити свою матір щасливою. Однак його остання надія рухнула, і все це сталося поза його спиною. Покупець! Хто ж ця невідома особа і звідки вона взялася? Ніхто з Фергюсоном ні про що не радився, допоки це не сталося, всі питання завжди вирішувалися поза його спиною, і він в цьому процесі права голосу не мав. А Фергюсон хотів мати право голосу! Йому набридло бути дитиною, набридло, що ним помикають і вказують, що робити. Америка начебто демократична країна, але він жив у диктатурі, і йому це осточортіло до краю. До краю.
– Коли це сталося? – спитався він.
– Вчора, відповіла матір. – Коли ви їздили з дядьком Доном та Ноєм до Нью-Йорку. Така цікава історія вийшла!
– Як так?
– Пам’ятаєш містера Шнайдермана, фотографа, у якого я працювала в молодості?
Фергюсон кивнув. Звісно, він пам’ятав містера Шнайдермана, отого сварливого старигана з сивою козлячою борідкою, який приїздив до них раз на рік пообідати. Він шумно сьорбав суп і одного разу пукнув за столом, навіть сам цього не помітивши.
– Так от, – продовжила матір. – У містера Шнайдермана є двоє дорослих синів, Даніель та Гілберт, вони приблизно одного віку з твоїм батьком, а вчора Даніель з дружиною приїздили до нас у гості, і здогадайся, що сталося?
– Можеш мені не розповідати.
– Так дивно, еге ж?
– Мабуть.
– У них є двоє дітей, тринадцятирічний хлопчик та дев’ятирічна дівчинка, Емі, найчарівніша з усіх дівчаток, яких мені доводилося бачити. Справжня красуня, Арчі.
– Я за неї страшенно радий.
– Та годі тобі, буркотуне! До речі, а як ти відреагуєш на те, що вона зрештою може оселитися у твоїй кімнаті? Невже тобі байдуже?
– Байдуже, бо то вже буде її кімната, а не моя.
Шкільний рік завершився, і наступних вихідних Фергюсона відіслали до тентового табору в штаті Нью-Йорк. Фергюсон вперше в житті поїхав з дому, але поїхав він без страху й каяття, бо разом з ним був Ной. А