Дикий. Гильермо Арриага

      Карлос перестав посміхатися й стис зуби. Обернувся подивитись на мене, потім розвернувся й побіг до Антоніо. З півтора метра стрибнув уперед і з усього розгону зацідив йому кулаком у ніс. Товстун хитнувся назад і спробував утриматися у своїй позиції, але Карлос знов стрибнув на нього і вдарив у брову. Цівка крові поповзла по лицю Антоніо.

      – Облиш його, скотина, – заволала мати.

      Ніщо не могло стримати мого брата. Товстун вдарив ногою вперед, але брат легко ухилився. Карлос не збирався бити ногами. За кодексом району чоловіки не завдавали ударів ногами, таке робили боягузи й дівчата. Не копати, не дряпатись, не тягати за волосся, ніколи не бити ні лежачого, ані ззаду.

      – Бити менших неслабо, правда, вайло? Ану спробуй.

      Товстун засопів, аби втягти кров, що лилася йому з носа, і знов поліз бити ногами, але Карлос спритно ухилявся.

      – Та я навіть зі зв’язаними руками розмажу тобі писок.

      Антоніо кинувся на нього, щоб зробити дзюдоїстський захват. Він спробував схопити його за сорочку, та Карлос вивернувся. Товстун пролетів мимо, а коли розвернувся, Карлос скористався моментом і затопив йому крос правою просто в рот. Ошелешений ударом, Антоніо зробив два хиткі кроки. Карлос завдав іще одного прямого в скроню й лівицею добив у підборіддя. Товстун поточився назад і, притулившись спиною до стіни, закрився руками. Карлос зачув страх Антоніо й почав нещадно його гамселити.

      Перелякана мати подзвонила в один із будинків, шукаючи допомоги. Вийшов сусід, Родольфо Сервантес, льотчик на пенсії, і жінка почала благати його зупинити бійку. Капітан Сервантес став поміж моїм братом й Антоніо.

      – Ну, вже досить, – виголосив він.

      Карлос зупинився, але став у кількох кроках, готовий знов напасти, якщо знадобиться. Капітан простяг до нього руку.

      – Карлосе, нумо, іди звідси.

      Карлос устромив погляд у товстуна, у якого з брови, носа й губ струменіла кров.

      – Спробуй ще раз зв’язатися з моїм братом, і я тебе уб’ю.

      – Ти скотина, – крикнула йому мати.

      Карлос подивився на неї зневажливо.

      – Нумо, іди, Карлосе, – знов наказав капітан Сервантес. Льотчик знав нас з дитинства. Це була дуже добра людина, і ми його любили й шанували.

      – Слухаюсь, пане капітане, – відповів Карлос. Він повернувся й підійшов до мене. – Ходімо, – сказав він мені.

      Ми попрямували додому. Пройшовши пів кварталу, я обернувся подивитись на них. Товстун стояв, опершися об стіну, мати хусткою витирала йому кров з лиця. А капітан намагався заспокоїти її. У той момент ми ще цього не знали, але хронометр смерті мого брата запустився.