Дикий. Гильермо Арриага

      У вечір, коли я вперше кохався з Чело, дощило безперестанку. Дощ не вщухав від ранку попереднього дня, коли ми поховали моїх батьків, так само як дощ ішов без упину в день похорону Карлоса. Батьки померли через три роки після нього. Їх занесло на шосе, і автомобіль полетів у прірву. Хоч як вони намагалися, мати й батько не змогли пересилити смерть Карлоса. Батьки примарами блукали по дому, винуватячи себе в задоволенні, яке отримували від подорожі Європою в той час, як їхній убитий син конав на сусідньому даху. Батьки-примари, що зненацька вибухали плачем під час вечері. Батьки-примари, на яких я натрапляв на світанку, задивлених у вільне місце, на якому мій брат зазвичай сидів за столом. Батьки-примари.

      Вони працювали напруженіше, ніж будь-коли. Батько знову зміг купити автомобіль, але тепер не було ні гордості, ні втіхи. Його купили болем, сльозами, жахливою депресією. Настільки жахливою, що батько не помітив смерті бабусі, теж пригніченої й засмученої тим, що не змогла запобігти смерті свого коханого онука. Бабуся померла перед телевізором, дивлячись одну зі своїх телеігор. Слабенька, геть схудла, вона склепила очі й видала стогін. Батько, сидячи за столом у вітальні й внадцяте читаючи на коробці поживні властивості якогось злаку, не помітив, що життя тієї, хто дав життя йому, згасло. Батько став уже настільки примарою, що загасив світло у вітальні, побажав доброї ночі вже мертвій бабуні, поцілував її в чоло й піднявся до своєї спальні. А перед світанком я постукав йому в двері, щоб повідомити: бабуся лишила телевізор увімкненим і не рухається. Батько осиротів згори й знизу, осиротів на матір і на сина.

      Батьки придбали цю машину як ракету для власної смерті. Куля на чотирьох колесах, яку вони використали, щоб покінчити з життям. Батько, якого друзі вважали майстром їзди по шосе, втратив керування на звичайному повороті. Вони з матір’ю звалилися в сорокаметрове урвище. Вони їхали до рідного селища бабусі в штаті Тамавліпас, щоб захоронити урну з її прахом на кладовищі посеред лісу.

      Ми, одинадцять родичів, стоячи під дощем під час похорону, змокли й вимазалися («занечистилися», як сказав би консьєрж у школі). Мої друзі стояли біля мене, і Водичка плакав без угаву.

      Гроза не давала перепочинку на поховання. Вода заливала могили, де мали бути поховані батьки. Вода лилася, поки копачі кидали лопати багна на труни. Вода й знову вода. Експерти встановили, що мокре покриття спричинило занос автомобіля. Я знав, що ні. Мабуть, батько подивився на матір, вона подивилась на нього у відповідь, і обоє знали, що не можуть і не хочуть більше витримувати. Батько, напевне, відпустив кермо й дав машині їхати безконтрольно аж до урвища. Так гадаю я.

      Ніхто не заговорив зі мною в машині, коли ми верталися з похорону. Кожен, тремтячи, поринув у власні думки. Дядько з тіткою завезли мене додому, а друзі поїхали, пригнічені. Я лишився сам. Увійшов у дім, де на мене чекали кілька папужок і світло-коричневий