Доки кава не охолоне. Тосикадзу Кавагути
з цією думкою.
– Що? – машинально перепитала вона.
Казу спокійно пояснювала далі.
– Навіть якщо ви повернетеся в минуле й скажете вашому… ем… хлопцеві, який поїхав до Америки, про свої почуття…
– Навіть якщо я скажу йому про свої почуття?
– …теперішнє не зміниться.
– Що?!
Не бажаючи слухати, Фуміко відчайдушно затулила вуха долонями. Та Казу незворушно промовляла те, що дівчині зовсім не хотілося чути.
– Це не змінить того факту, що він поїхав до Америки.
Фуміко здригнулася всім тілом.
Казу, мовби навмисне, безжалісно пояснювала далі:
– Навіть якщо ви повернетеся в минуле, скажете йому про свої почуття й попрохаєте не їхати, теперішнє не зміниться.
На ці жорстокі слова Фуміко відреагувала імпульсивно.
– А вам не здається, що це суперечить меті повернення в минуле? – запитала вона голосно й зухвало.
– Спокійно… Не треба вбивати посланця, – озвалася Гіраї. Вона затягнулася цигаркою і, схоже, анітрохи не здивувалася реакції Фуміко.
– Але чому? – Очі Фуміко благали про відповідь.
– Чому?.. Я скажу вам чому, – почала Казу. – Бо… таке правило.
Зазвичай у фільмах і романах про подорожі в часі було правило: не втручатися в те, що може змінити теперішнє. Скажімо, повернувшись назад і завадивши одруженню чи зустрічі своїх батьків, подорожній у часі міг просто не народитися й зникнути, розчинившись між минулим і майбутнім.
Це правило діяло в більшості відомих Фуміко історій про подорожі в часі, тому вона вірила, що змінивши минуле, можна змінити й теперішнє. Саме тому хотіла повернутися в минулий тиждень, щоб почати все заново… На жаль, цій мрії не судилося здійснитися.
Фуміко жадала вичерпного пояснення, чому існувало це безглузде правило, згідно з яким жодні її дії в минулому не змінять теперішнього. Та єдине пояснення, яке надала їй Казу, – тому що це правило. Вона не назвала причину лише для того, аби подражнити? Чи це було якесь складне поняття, пояснити яке Казу не могла? А може… це просто було правило. Мабуть, Казу й сама не знала причини. Її байдужний вираз обличчя, схоже, свідчив саме про це.
Здавалося, Гіраї тішив розчарований вигляд Фуміко.
– Не пощастило, – сказала вона, задоволено видихаючи хмарку диму.
Гіраї вигадала цю фразу ще тоді, коли Фуміко почала розповідати свою історію, і нетерпляче чекала нагоди її озвучити.
– Але… чому?!
Фуміко відчула, що сили залишили її. Коли вона безпорадно опускалася на стілець, у її голові зненацька промайнув яскравий спогад. Вона читала статтю про це кафе в якомусь журналі. Стаття мала назву «Уся правда про “Кафе, з якого можна повернутися в минуле”, що прославилося завдяки міській легенді». Загалом у ній ішлося ось про що.
Кафе називалося «Funiculi, Funicula»[3]. Воно стало відомим завдяки довжелезним чергам охочих мандрувати в часі, які щодня вишиковувалися біля його дверей. Однак знайти бодай одну людину, яка дійсно повернулася
«Funiculi, Funicula» – неаполітанська пісня, написана 1880 року італійським журналістом Пеппіно Турко на вшанування першого фунікулера, що прямував до вулкана Везувій.