Зрада. Наталія Дурунда
кам’яне. Навіть на привітання не відповідав. Лише, гордо задерши чорноволосу голову, мовчки проходив повз, наче вона порожнім місцем була. Маленька також не відчуває його тепла. Тільки до неї, чужої людини, і горнеться. То як же її покинути? Залишити з оцим… батьком.
– Ч-чому не любите свою дитину? – перемагаючи хвилювання й образу, ледве вимовила.
Роман відвернувся, наче навмисне очі сховав.
– Люблю, – значно потеплішав. – Вона – усе, що в мене лишилося. Як можу не любити?
– Тоді чому? – болісно скривилася.
– З кожним днем Ася все більше звикає до вас. Прив’язується. Пускає у свою душу. По-дитячому, наївно вірить, що будете поряд завжди. Заповните порожнечу в її серці після смерті матері. Але ви, Марино, – молода людина. Навіть якщо сьогодні не маєте планів на майбутнє – завтра вони з’являться. Зустрінете своє кохання. Не прийдете. А вона… чекатиме. Допоки знову не зрозуміє, що втратила близьку людину. Тільки тепер через зраду, бо усвідомить, що зайва у вашому житті.
– Ви пережили щось подібне? – відчула Марина й прямо запитала. Занадто вже реально все описував Богданов, ніби напевне знав, із власного досвіду.
– У її віці я втратив батька… – несподівано зізнався Роман і різко змовк.
Марина мовчала.
Серцем відчула – зачепила болюче місце.
– Інколи життя – не свято, – обернувся й серйозно глянув на неї Богданов. – Реальність жорстока. Нехай Ася переживе горе від втрати матері один раз і навчиться з цим жити.
Марина ледве переступила поріг власної квартири. Не роздягаючись, упала на ліжко. Але сон не йшов. Усе вовтузилася й прислухалася, намагаючись розрізнити бодай найменший порух за стіною.
«Ася пускає вас у свою душу, – лунали в голові слова Романа. – По-дитячому, наївно вірить, що будете поряд завжди. Заповните порожнечу в її серці після смерті матері. Та одного разу не прийдете. А вона… чекатиме. Доки не усвідомить, що зайва у вашому житті…»
Лягла горілиць.
Задивилася на білу стелю.
«Може, Роман і має рацію, – розмірковувала. – Дитина – не іграшка. Я поряд, бо співчуваю їй. Ото й усе».
«Точно?.. – десь із глибини шепотів голос. – Тоді чому так боляче, наче власне дитя залишаю? А може, своє люблять якось інакше? – роздирали думки. – Ще більше? Як воно – бути матір’ю? Напевно, це страшна відповідальність? Навіть якби Богданов і не попросив мене піти. На що сподівалася? Замінити рідну матір? Як? Стати нянькою чи… о-о, ні! – скривилася, наче оцту скуштувала. – Цього чоловіка поряд не уявляю. Холодний, мов північноокеанський лід. Узайве й не посміхнеться. Та й… занадто вже дорослий. Щонайменше років на чотирнадцять старший. Такий виховуватиме все життя».
Знеможена зливою думок свідомість потихеньку затуманювалася.
Сон затягував Марину в солодкий полон. Відчула невагомість. Тіло стало легким, знялося в повітря, і не зрозуміти: падає чи злітає…
Новий день застав Романа на півдорозі до лікарні. Перші промені ледве поцілували небо, коли він з рук до рук віддав Асю виховательці