Вітраж. Наталена Королева
і тільки злегка вклонився Алахові.
– Поговоримо по-щирости, всемогучий Алаху. (І досі чоловік, коли хоче висловити своє незадоволення, починає з того, що «говорити буде по-щирости».)
– Говори й по-щирости, – байдуже промовив Алах.
– Так от, посуди сам, чи ж добре ти робиш! Звичайно, я не хочу тебе повчати! (І досі чоловік, коли хоче кого повчити, говорить, що він саме повчати й не хоче.) Але ж ось поміркуй сам: присудив ти мені всього 30 років життя. А тим часом дав мені розум, щоби я студіював та творив науки. Дав ти мені й волю – тож я мушу зробити щось і для себе та своїх дітей. Дав мені серце: тож мушу ужити якихсь радощів. Нарешті ти ж мені сам дав несмертельну душу. Не забувай: душу несмертельну! Ото мушу, мабуть, я і про неї трохи подбати, якось забезпечити собі щасливу вічність. А все це протягом 30-х років! Кумедія та й годі! Коли ж я встигну все це поробити, як мого життя лише 30 літ?! А з них ще четвертина діточина? Чи не пожартував ти, Алаху?!.
Алах почухав потилицю. Видко було, що він сподівався не такої подяки. Ну, та що вже казати: раз сотворив, то вже сотворив.
– Ну, гаразд. Я тебе послухаю, тільки ж що в мене нема вже вільних років.
– Та як же нема? – навіть образився чоловік. – Ти ж тільки що відібрав ось хоч би в осла.
– Добре, – усміхнувся Алах. – Я оддам їх тобі, тільки ж пам’ятай, що ці десять літ – від 30-го до 40-го року – ти будеш змушений працювати, як осел. За перших 30 літ ти мусиш вивчитися, нагулятися, подумати про душу, а від 30-ох будеш мати найтяжчу й найнуднійшу працю – дбати про своїх дітей. Задоволений ти?
– І так, і ні, – відповів чоловік. – По-перше, що я собі цілком не так сподівався. Ну, та нехай уже буде по-твойому, бо ж ти таки Алах!.. Але ж мені цього мало!
– Тобто як? – здивувався Алах. – Я тобі додав четвертину, а ти кажеш: мало?
– Та кажу ж!
– Добре! Бери собі й 10 років пеських. Тільки ж знай: від 40 до 50 літ перестануть тебе бавити радощі життя. Все тобі буде не по-твойому, а ти будеш нарікати та на всіх гаркати. То ж не здивуйся, коли од кого почуєш: «Старий пес!»
– Гм… – похнюпився чоловік. – Небагато обіцяєш ти мені приємности, Алаху! Ну, та вже най: все ж таки мені здається, що ліпше собаче, як жадного! Отож знаєш, що я тобі скажу? Оддай вже мені й решту, що маєш в запасі.
– Як і малпячі роки? – аж здивувався й сам Алах. – Ну, й ненажерливий же ти, чоловіче! І хто міг би подумати?
– Та ж вони тобі не потрібні, – відповів чоловік.
– Коли так тобі кортить, то бери й цих 10. Тільки ж з ними ти береш і малпячу вдачу… Отож не нарікай на мене, коли з тебе сміятися будуть твої діти та онуки… Ти сам собі це випросив.
Алах позіхнув і пішов відпочивати.
Мадярська казка
З пам’ятної книжки
Ох, як же набридло їхати все тією безкраєю пустою…
Рівнина – мов широкий стіл – розіслалася скрізь, куди сягає око. Тільки зеленіє висока трава, покрита, мов шатром, синім-синім небом, від якого аж очи сліпнуть. А село, неначе жменька біленьких кубиків, лише маячить в імлі, що лягла заледве помітною блискучою річкою.
Перед