Останній потяг до Стамбула. Айше Кулин
сказав Рафо, потерши спину.
– Присягаюся, що це правда. Чому тоді, ти думаєш, черги перед консульством стають щодень довшими?
– Це черги з тих людей, які залишили Туреччину після Першої світової війни. Фактично ми маємо серед них друзів. Моя ситуація не така сама.
– Рафо, більшість із них отримали французьке громадянство. Минули вже роки відтоді, як вони відмовилися від свого турецького громадянства. Тепер вони стоять цілими днями, щоб знову отримати турецькі паспорти.
– Звідки ти про це дізнався, Бено? Ти француз за національністю. Ніхто не знає, що твоя мама була єврейкою, навіщо тобі це все?
– Я запитував щодо тебе. Один зі співробітників консульства – квартирант моєї тітки. На днях, коли я ходив навідати її, він прийшов платити за оренду. Дуже гарний чоловік. Він говорить французькою. Ми разом пили каву.
– Ну?
– Я згадав про тебе… О заради Бога, не гарячкуй. Я не називав твого імені. Просто сказав, що маю друга зі Стамбула, з дозволом на проживання, який ще не подав на громадянство. «Нехай приходить, – сказав той. – Навіть якщо термін дії його турецького паспорта закінчився, ми його негайно продовжимо».
– Не вірю.
– Присягаюся, так він і сказав.
– Ти жартуєш.
– Рафо, я кажу тобі правду. Якщо у тебе є сумніви, дозволь дружині подати заяву від твого імені.
– Я вже казав Сельві їхати, повертатися до Стамбула, але вона не послухає. Вона ніколи не відмовиться від свого слова, тому турецький паспорт не розв’яже нашу проблему.
– Безумовно розв’яже, Рафо. Кажу тобі.
– Як?
– Ну, я й справді не знаю. Можливо, турки мають якісь домовленості з німцями. Може, вони їхні союзники. Звідки, в біса, мені знати? Я аптекар, а не дипломат.
– Дурниці, – сказав Рафо. – Турки ніколи не стали би на бік німців.
– Чому ні? Хіба вони не зробили це у Першій світовій війні?
Рафо хотів сказати: «Так, звісно, але яка це була помилка», – та промовчав. Він потягнувся, щоб полегшити біль у спині, і спробував змінити тему:
– Ходімо звідси, я вже кілька годин стирчу в цьому тісно му закапелку.
– Лише двадцять три хвилини, – відповів Бенуа.
– Двадцять три хвилини відчуваються як двадцять три години.
Вони спустилися зі складу в аптеку, Рафо все ще тер спину. До приміщення зайшов старий чоловік.
– Ласкаво просимо, – сказав Рафо.
Чоловік не промовив жодного слова.
– Що я можу для вас зробити, месьє?
– Насправді я не знаю. Власне, я нічого не хочу. Мені, будь ласка, аспірин. Так, тільки аспірин.
– Месьє, ви тремтите. З вами все гаразд? Може, ви хотіли б присісти?
Бенуа запропонував чоловікові стілець із-за прилавку.
– Присядьте ось тут, відпочиньте, – сказав він.
Старий присів, спершись руками на коліна, і обхопив голову. Помітно було, як він тремтить.
– Епілепсія? – прошепотів Рафо до Бенуа.
– Ні, він плаче.
Двоє