.
мене за те, що я зорієнтувався в ситуації й не повертав до Воскресінців, – свою пригоду я залишив у таємниці; Євген побачив сльози на моїх очах і зрозумів причину:
«Не плач, Росінанта повернеться сама, кінь знає дорогу додому».
«Таж вона мадярська, – схлипнув я. – І що вже мені з тих підків?»
Так Євген пішов в УПА без австрійського нагана, а мої підкови повисли у стайні на цвяшку, й деколи, дивлячись на них, я притулявся чолом до жолоба, за яким колись стояла Росінанта, й тихо плакав…
Можливо, цей епізод не вартий пера й цікавий є тільки для мене. Не заперечую того, що в своїх спогадах я надто самозосереджуюся, – але ж це мої особисті згадки, а не історія епохи. І даремно дехто з моїх критиків, які оцінювали книжку «Благослови, душе моя, Господа!», дорікали мені в еґоцентризмі. Мій еґоцентризм в цьому випадку позитивний – оскільки самоспостереження є головним джерелом пізнання загального…
Мадярський фронт, про який мовилось, забрав багато людських життів. То лише мені пощастило… А мого вуйка Василя Маланюка – першого пилипівського красеня, який взяв за жінку найкращу дівчину з Тростянки – Софію, застрелили мадяри на його ж подвір’ї; Софія ж до року померла з туги – й зупинився завчасу їх життєвий рух. Ця трагедія послужила матеріалом для моєї новели «Зелений гомін».
І знову, немов шило з мішка, вилазить мій еґоцентризм – так, шановні панове? А що вдієш, коли своє болить найдужче? Все починається із власного нерва, немає ж вселюдської нервової системи. І тільки та людина, яка здатна глибоко відчувати родинний біль, може піднятися до розуміння болю верстви, нації, людства. У цьому сенс моєї філософії, набутої з власного досвіду в життєвому русі.
8
Вздовж моєї дороги виросли могили. Я минаю їх, і біль вщухає, життя байдуже до смерті, тільки недремна пам’ять невідступно супроводжує мене й нагадує, що з кожним хрестом стає все менше мого власного шляху, бо десь там, попереду, закупила Доля в Бога місце для мого хреста. Невідомо, на якій віддалі позначена остання зупинка моєї санної мандрівки, – і мені не байдуже, проте зовсім не страшно, тому що знаю: не стане моя могилка впоперек шляху, повз неї пройдуть діти, учні, читачі й зовсім незнайоме молоде плем’я, бо дороги людські не закінчуються, вони вливаються у річища широких вселюдських трактів, що схожі на світло зірниці, яка розгоряється все ясніше, аж поки день не настане повний.
Далеко позаду залишилося місце вічного спочинку великого мого і всієї України друга – болгарського перекладача Петка Атанасова, який так прискіпливо слідкував за українською літературою, що не проминув моєї першої, надрукованої в журналі «Жовтень», новели «Бузьків вогонь» і переклав її на болгарську мову, а невдовзі після цього Петко вітав мене і мою дружину в Софії. Прийшов він на перон у товаристві дотепного й мудрого кіносценариста Івана Ружа, і цілий день водили вони нас по своїй столиці до знемоги, і аж увечері відпочили ми в екзотичному ресторані на Вітоші над мертвою рікою валунів, один з яких скотився й зупинився на могилі