Маленькі чоловіки. Луиза Мэй Олкотт
про все на світі. Це була простенька мелодія, якою часто послуговуються вуличні музиканти. Діти перестали шуміти й спочатку з подивом, а потім із помітним задоволенням слухати музику, дедалі ближче підступаючи до Нета. Підійшов і пан Баер.
Нет грав, не помічаючи нічого й нікого. Очі хлопчика блищали, на щоках спалахнув рум’янець, а худенькі пальці швидко водили смичком. Коли він закінчив, пролунали гучні оплески. Нет озирнувся навколо, ніби намагаючись сказати: «Я намагався грати якнайкраще. Не знаю, чи сподобалося вам».
– Ти чудово впорався! – вигукнув Томмі, який вважав, що Нет перебуває під його опікою.
– Гратимеш першу скрипку в моєму оркестрі, – зі схвальною усмішкою додав Франц.
– Тедді має рацію, – шепнула пані Баер чоловікові. – З цього хлопчика насправді вийде щось хороше.
Пан Баер енергійно кивнув і, поплескавши Нета по плечу, додав і собі добрих слів:
– Ти грав дуже добре, мій хлопчику. Виконай нам тепер якусь пісню, а ми заспіваємо її хором.
Це була найщасливіша хвилина в житті бідного Нета. Його провели на почесне місце біля рояля, а хлопчики встали навколо. Вони дивилися на маленького музиканта з повагою, не звертаючи уваги на його жалюгідний одяг, і з нетерпінням чекали, коли він знову заграє.
Вибрали знайому всім пісню, й концерт почався. Трійка інструментів – флейта, скрипка й рояль та хор дитячих голосів наповнили кімнату новими звуками. Це було занадто сильне враження для Нета: коли останні звуки пісні завмерли, його губи затремтіли, він впустив скрипку й, відвернувшись до стіни, заридав, як маленька дитина.
– Милий мій, що з тобою? – вигукнула пані Баер, яка теж співала з дітьми й водночас намагалася утримати маленького Роба, який намагався відбивати такт ногою.
– Ви всі так ласкаві… І все так добре… Я не зміг втриматися… – схлипуючи, промовив Нет, а потім закашлявся й насилу перевів подих.
– Ходімо зі мною, мій хлопчику, тобі потрібно лягти в ліжко й відпочити. Ти втомився, а тут дуже гамірно для тебе, – прошепотіла пані Баер і відвела Нета до себе у вітальню, де дала йому спокійно виплакатися.
Ця напрочуд товариська жінка справила на Нета таке сильне враження, що він розповів їй свою історію, яку вона, хоч і знала, але подробиці слухала зі сльозами на очах.
– Тепер, моє дитя, – сказала пані Баер, коли він закінчив, – у тебе є і батько, й мати, й домівка. Не думай більше про своє важке минуле, спробуй перейнятися спокоєм і щастям. І знай, що тобі вже більше не доведеться страждати, в усякому разі там, де ми зможемо цьому зарадити. У Пламфілді хлопчикам живеться весело. Водночас ми намагаємося привчити їх до самостійності й виховати так, щоб вони встояли перед викликами дорослого життя. Ти гратимеш на скрипці, скільки захочеш, а тепер лягай спати. Завтра разом придумаємо щось веселе й цікаве.
Нет міцно стискав її руку. Він не міг вимовити жодного слова, але очі хлопчика красномовно розповідали про його почуття. Пані Баер привела його до великої кімнати, де їх