Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях. Петро Кралюк
характер». Так відбувалося творення Руської держави – «кров’ю й залізом».
Дещо про це творення оповідає «Повість минулих літ». Указується, що на початках свого княжіння в Києві, у 883–885 рр., Олег воював проти деревлян «і, примучивши їх, став із них данину брати по чорній куниці»[119]. До речі, тоді хутро цінувалося високо. Далі йдеться про те, що він воював із сіверянами, наклавши на них легку данину й наказавши не давати їм данини хозарам[120]. Перед тим сіверяни були під владою хозар. Приблизно те саме сталося з радимичами, які теж були хозарськими данниками. Олег відпровадив до них послів, наказавши платити йому данину, а не хозарам[121]. Воював цей князь з уличами й тиверцями, але не зміг їх підкорити[122].
Який вигляд мала «держава Олега»? Судячи з літописних свідчень, він продовжував панувати над північними землями Східної Європи. Під його рукою спочатку були варяги, чудь, словени, меря, весь і кривичі[123]. Проте, схоже, він втратив інтерес до цих земель. Не даремно ж його столицею стає Київ на півдні, який він назвав «матір’ю городів руських». Олег намагається підкорити слов’янські племена навколо цього міста. Це йому вдається зробити з полянами й сіверянами, які проживали переважно в межах сучасної Північної України, а також радимичами – племені, яке займало південно-східні терени сучасної Білорусі.
Однак Олег не підкорив уличів, які жили в пониззі Дніпра, й тиверців, які займали землі між Дністром, Прутом і Дунаєм. Підкорення цих племен давало б кращі можливості контролювати частину шляху «із варяг у греки» на південь від Києва. Не перебували під владою Олега й слов’янські племена, які жили на Заході України. Та все ж із ними варязький князь, ймовірно, знаходив спільну мову.
Про це свідчить запис у «Повісті минулих літ» під 6415-м (907 р. від Різдва Христового) роком. Там йдеться про те, що князь Олег організував грандіозний похід на Константинополь. Й перелічуються представники народів, які були у його війську. Окрім варягів, словен, чуді, кривичів, мері, полян, сіверян, деревлян та радимичів, які входили до складу «держави Олега», згадуються також хорвати, дуліби й тиверці[124]. Останні, ймовірно, стали союзниками руського князя в цьому поході, сподіваючись на поживу.
Населення Русі було не лише багатоетнічне, а й дотримувалося різних вірувань. Переважали дохристиянські язичницькі вірування. Проте й вони не були єдиними. Принаймні серед язичників можна виділити людей, які дотримувалися давніх слов’янських і скандинавських вірувань. Водночас набувало поширення християнство, про що, зокрема, засвідчив договір князя Ігоря з візантійцями.
Того ж ніби 907 р. Олег уклав із цесарями (імператорами) Леоном і Олександром договір, за яким візантійці мали сплатити Русі данину, а також надати певні пільги руським купцям. Також у літописі є договори між русами й візантійцями 912[125] і 945[126] років. Останній укладав
Літопис руський. – С. 13.
Там само. С. 13–14.
Там само. С. 14.
Там само.
Там само. С. 13.
Там само. С. 16.
Там само. С. 18.
Там само. С. 26–29.