Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях. Петро Кралюк
лежали на шляху між Києвом і Червенськими містами, а також землями білих хорватів. То не був важливий торговий шлях, хоча із часом він почав набувати певного значення. Адже цей шлях пов’язував «матір городів руських» із центральноєвропейськими теренами. Міг він бути й «запасним шляхом» із Візантії в Балтику.
Русь за часів Володимира почалася формуватися як середньовічна держава, яка мала намір взяти під свій контроль певні території: передусім такі, які приносили доходи руській еліті. Це переважно були землі, через які проходили торгові шляхи.
Щодо п’ятої групи, Тмутаракані, сказати щось певне проблемно.
Русь (і це, зрозуміло) не була однорідною в етнічному сенсі, про що вже велася мова. Наскільки можна судити, у цій державі, яка не мала чітко окреслених кордонів, переважало слов’янське населення. До нього варто віднести полян, деревлян, жителів Полісся й Волині, а також Полоцької та Новгородської земель. Слов’янське населення було представлене й на північному сході. Маються на увазі в’ятичі.
Помітну групу в цій державі становили угро-фінські племена. Про окремі з них неодноразово згадувала «Повість минулих літ». Це чудь, меря, весь, ям і інші. Вони жили переважно на півночі й північному сході, межуючи зі словенами й в’ятичами.
Русичам доводилося контактувати з тюркськими й литовськими племенами.
Наприклад, печеніги, а пізніше половці часто чинили напади на руські землі. Спосіб життя тюркських племен, які були кочівниками, помітно відрізнявся від способу життя осілих русичів. І все ж певна інфільтрація тюркських елементів у руське середовище відбувалася. Наприклад, у пізніші часи половецькі хани родичалися з руськими князями. Таке родичання могло відбуватися і на «нижчому рівні»[167]. Деякі тюркські племена пізніше були «приручені» русичами. Зокрема, це стосувалося чорних клобуків, які оселилися на півдні Русі й охороняли її кордони[168].
Щодо литовських племен, передусім ятвягів, то з ними русичам теж часто доводилося воювати. Та все ж інфільтрація представників цих племен у руське середовище відбувалася, щоправда, інтенсивною вона стала після зникнення Русі Київської, за часів існування Руського королівства[169]. Останнє охоплювало переважно землі Західної України.
Окрім «насиджених» етнічних елементів, які проживали на своїй території, до складу руського соціуму входили також мігруючі елементи. Це стосується неодноразово згадуваних варягів.
Певну роль у руському суспільстві відігравали й євреї. Про них говорять давньоруські писемні джерела. Так, одним із варіантів «вибору віри» князем Володимиром розглядалося прийняття поширеного в Хозарському каганаті юдаїзму. Євреї, судячи з документів, займалися торгівлею на Русі, і вже через це мали вплив на руський соціум.
Після літописного повідомлення про прийняття християнства князем Володимиром і розподіл ним престолів на Русі між своїми синами йде ще одне цікаве повідомлення, яке засвідчує про державотворчу діяльність
Руське королівство – фактично офіційна назва державного утворення, яке існувало на Правобережній Україні з середини ХІІІ – до середини XIV ст. У літературі це державне утворення переважно називається Галицько-Волинським князівством. Щоправда, цей термін є кабінетним терміном.