Подорожі Лікаря Дуліттлa. Запалення вогню. Хью Лофтинг
яка йде високо вгору всередині гір. От саме вона й тримає його на плаву.
– Який ексцентральний фенометр! – здивувався Бампо.
– Це справді так, – погодився Лікар. – Я мушу це записати! – І тут же вигулькнув його вічний записник.
Дельфіни, підстрибуючи, понеслися в напрямку айсбергів. І невдовзі ми побачили, як море здіймається й піниться – це мчала до нас на повній швидкості зграя китів.
Це були справді гігантські істоти, і їх було добрячих дві сотні.
– Ось вони й тут, – відрапортували дельфіни, вистромивши голови з води.
– Чудово! – відгукнувся Лікар. – А тепер поясніть їм, будь ласка, що йдеться про надзвичайно серйозну справу для всіх живих створінь на цьому шматку землі. І спитайте їх, чи не будуть вони такі добрі, щоб попливти до дальнього краю острова, надавити на нього своїми носами й відштовхати його назад до узбережжя Південної Бразилії?
Дельфінам, судячи з усього, повністю вдалося переконати китів зробити так, як просить Лікар, бо дуже скоро ми побачили, як вони, здіймаючи буруни, подалися до південного краю острова.
Тоді ми полягали на березі й стали чекати.
Приблизно через годину Лікар устав і кинув у воду паличку. Деякий час вона лишалася непорушною. Але потім почала потроху рухатися вздовж берега.
– О, – сказав Лікар, – бачите? Острів нарешті поплив на північ. Слава тобі господи!
Паличка віддалялася дедалі швидше й швидше, а айсберги на обрії ставали все меншими й нечіткими.
Лікар дістав годинника, кинув у воду ще кілька паличок і швидко провів обчислення.
– Ну от! Чотирнадцять із половиною вузлів на годину, – пробурмотів він. – Дуже непогана швидкість. Нам знадобиться днів п’ять, щоб повернутися знову до берегів Бразилії. Це те що треба! У мене гора з плечей звалилася. Мені здається, що вже стало трохи тепліше. Ходімо, пора щось перекусити.
П’ята глава
Війна!
На зворотному шляху до селища Лікар обговорював питання природознавства з Довгою Стрілою. Але їхня надзвичайно цікава бесіда, головним чином про рослини, заледве почалася, як до нас щодуху примчав посильний індіанець зі звісткою.
Довга Стріла з похмурим виглядом вислухав його задихане белькотіння, а потім повернувся до Лікаря і сказав орлиною мовою:
– Велика Біла Людино, лихо спіткало попсіпетелів. Наші південні сусіди, розбійники баґ-джаґдераґи, які так довго не зводили своїх завидющих очей з наших запасів зерна, ступили на стежку війни й тепер насуваються, щоб напасти на нас.
– Це справді кепська новина, – промовив Лікар. – Але не робімо необдуманих висновків. Можливо, вони просто у відчаї, що лишилися без їжі, бо їхні власні посіви кукурудзи мороз побив іще до жнив. Адже вони там у себе на півдні іще ближче до холодів, аніж ви.
– Не треба шукати виправдання ні для одного чоловіка з племені баґ-джаґдераґів, – заперечив Довга Стріла, похитавши головою. – Це народ лежнів і нероб. Вони тільки те й роблять, що дивляться,