Професор Вільчур. Тадеуш Доленга-Мостович
Весна на селі… Земля пахне, ви розумієте? Земля пахне і повітря пахне. Птахи. Дуже багато птахів. Заклопотані, збентежені літають, щебечуть, поспішають, несуть якісь стебельця, якісь соломинки, якісь клаптики моху… І жайворонки високо в небі… І корів гонять на пасовище… Небо таке блакитне, блакитне… Я провів кілька таких весен на далеких околицях, у Білорусі… Ви там колись бували?
– Ні, ніколи.
– Тихий край, прекрасний край. Земля трохи порізана пагорбами, між якими – озера, густі ліси, вистелені ялівцем й ліщиною. Хати соломою вкриті… Не всі. Ті, заможніші – черепицею або дерев’яним ґонтом. Але взагалі – біднота. Бідні люди, убогі, прості… Хороші люди. О, про це я не пригадав, коли говорив з Омелою. Він стверджував, що всі люди погані. Але він говорив про місто. O! Якби він пізнав той край, пізнав би тих людей… Може, він і мав рацію. Місто – це чудовисько. Воно асфальтом і бетоном відділило людину від землі. Звідки їй черпати свої почуття? Почуття виходять із землі, як і всі живильні соки. У місті вони пересихають, розпадаються, перетворюються на пил, залишається тільки мозок, запалений боротьбою за існування, мозок, який нездатний думати, тільки ком-бі-ну-ва-ти! Планувати якісь махінації. Щоб швидше, більше, спритніше. Людина не бачить себе, не бачить світу. Погляньте на ці будинки. Вони закривають обрій. Оточують нас з усіх боків… Залишаються тільки невеликі отвори, ніби тунелі, через які ми можемо вибратися з цього монстра. Кілька доріг, кілька залізничних колій.
Професор задумався, а потім продовжив:
– На прикордонні є таке маленьке містечко. Радолішки. Кілька вулиць, невеличкий костел, дерев’яна церковця і десь тисяча чи дві тисячі жителів. Через Радолішки проходить широкий тракт, обсаджений старими березами, товстими, вузлуватими, скривленими, вкритими потрісканою і грубою від старості корою. Дорога ніби бита, але восени й навесні на ній стоять калюжі, а влітку вітер здіймає хмари пилу. За містечком дорога повертає на південь, і вже через кілька хвилин видно млин, млин старого Прокопа Мельника. Млин лежить над ставами, над трьома ставами – це водяний млин. Один ставок великий, густо зарослий верболозом, інший менший, ніби нагадує нирку. Тут береги лагідні, луг поволі сходить до самої води, дно піщане, тут баби на дошці прачами перуть білизну, а по той бік, де буяє розлога вільха, купаються… Але це лише від Івана Купала. Там вірять, що раніше купатися – шкодити здоров’ю… Натомість нижній став круглий, як ніби хтось окреслив його циркулем. Тут купають коней і сюди гонять худобу на водопій. Із шумом, пінячись, спадає каскадом вода, а зверху долинає постійний шум жорен. На ставках плавають гуси й качки, іноді на воду сяде чирок чи якийсь перелітний лебідь або нирок. Млин Прокопа Мельника… Добрі люди, прості люди. Я там не був уже три роки. О, вони мене точно пам’ятають. Для них я не був зайвою людиною. Для них я не був перешкодою…
Вільчур задумався.
– Ви не сумуєте за ними? – спитала Люція.
– Що ви кажете? – наче отямився він.
– Я