Поклик пращурів. Джек Лондон
найбільше Бак полюбляв лежати біля вогню, підібгавши під себе задні лапи, а передні простягнувши до багаття, та, піднявши голову і сонно кліпаючи, дивитися на полум’я. Іноді згадував про великий дім судді Міллера у сонячній долині Санта-Клара й цементний басейн, Ізабель, мексиканського безшерстого собаку, і Тутса, японського мопса; але ще частіше він згадував чоловіка у червоному светрі, смерть Керлі, велику бійку зі Шпіцем та смаколики, які з’їв або хотів би з’їсти. Бак не тужив за домом. Сонячний край був дуже туманним і далеким, тож такі спомини не мали над ним влади. Набагато сильнішими були спогади про його спадковість, що давала те, чого він ніколи раніше не бачив; інстинкти (які були споминами його предків, що стали звичками), котрі пізніше зникли, а потім прискорились і ожили в ньому.
Іноді, коли він лягав там і, сонно кліпаючи, дивився на полум’я, здавалося, що це полум’я від іншого вогнища, а перед ним не кухар-метис, а зовсім інший чоловік. Цей інший чоловік мав коротші ноги та довші руки, м’язи його були тягучими й вузлуватими, а не круглими та розбухлими. Волосся мав довге і заплутане, а череп скошений від очей до тім’я. Видавав дивні звуки і, здавалося, дуже боявся темряви, в яку постійно вдивлявся, стискаючи в руці, що звисала посередині між коліном та ступнею, палицю з важкою каменюкою на кінці. Він був майже голий, зі спини трохи звисала обірвана та попалена вогнем шкура, але тіло заросло волоссям. У деяких місцях, на грудях, плечах і на зовнішньому боці передпліч та стегон, воно заплутувалося, перетворюючись майже на товсте хутро. Він стояв не прямо, а нахиливши тулуб та зігнувши ноги в колінах. У його тілі були своєрідна пружність або еластичність, майже котяча, й різка настороженість, як у людини, котра жила в постійному страху перед видимим та невидимим.
Іншим разом цей волохатий чоловік сидів навпочіпки біля вогнища і спав, поклавши голову між ніг. У таких випадках його лікті лежали на колінах, а долоні стискалися над головою, ніби проливаючи дощ з волохатих рук. А за вогнем, в оточенні темряви, Бак бачив багато вугликів, парами, завжди парами, котрі, як він розумів, були очами великих хижаків. Він чув, як їхні тіла з хрускотом продиралися через підлісок та шум, який вони створювали вночі. Дрімаючи на березі Юкона та лінивими очима поглядаючи на вогонь, Бак відчував, як від цих звуків і картин з іншого світу в нього здиблюється шерсть від спини до самої шиї, аж доки не починав приглу шено скавучати або тихо гарчати, а кухар-метис кричав: «Гей ти, Баку, ану прокидайся!». Після того цей інший світ зникав, і перед очима в нього виникав реальний, пес підводився, позіхав та потягувався, ніби спав.
Це була важка подорож з поштою за спиною, і тяжка праця виснажувала їх. Діставшись Доусона, собаки схудли й почувалися погано, тому мали б відпочити днів десять чи хоча б тиждень. Але через два дні їх знову погнали берегом Юкона від казарм, із вантажем листів для зовнішнього світу. Собаки були змучені, погоничі бурчали, а на додачу до всього злого щодня падав сніг. Це означало