Трагедія в трьох діях. Агата Кристи
отруєння, слідству поки що не відомо.
Сер Чарльз насупився.
– Отруєння нікотином. Хіба нікотин така сильна речовина, щоб від неї люди падали без духу? Нічого я не розумію.
– Що збираєтеся робити?
– Робити? Куплю квиток на сьогоднішній «Блакитний потяг».
– Що ж, – сказав містер Саттертвейт, – мабуть, я вчиню так само.
– Ви? – Очі сера Чарльза вирячилися від подиву.
– Це якраз моя галузь, – скромно відповів містер Саттертвейт. – Я маю… ем… трохи досвіду. До того ж я близько знайомий із тамтешнім констеблем – полковником Джонсоном. Це стане в пригоді.
– Чудово! – вигукнув сер Чарльз. – Тоді замовлю нам купе в спальному вагоні.
Містер Саттертвейт подумав: «Дівчина свого досягнула. Казала ж вона, що поверне його. Казала. Цікаво, наскільки щирий її лист».
Еґґ Літтон-Ґор, безумовно, була опортуністкою.
Сер Чарльз пішов по квитки, а Саттертвейт лишився прогулюватися в садку. Його свідомість насолоджувалася розв’язанням рівняння Еґґ Літтон-Ґор. Він захоплювався її енергійністю, рушійною силою всередині неї і притлумлював вікторіанський голос, який не схвалював ініціативу жінок у сердечних справах.
Містер Саттертвейт був дуже спостережливим чоловіком. Розмірковуючи про жінок загалом і Еґґ Літтон-Ґор зокрема, він постійно відганяв від себе запитання:
«Де я вже бачив цю голову такої незвичної форми?»
Власник голови сидів і задумливо дивився перед собою. То був чоловік невисокого зросту з непропорційно великими вусами.
Поряд із ним стояла з незадоволеним обличчям англійська дівчинка – спершу на одній нозі, потім на другій, потім замріяно смикаючи квітки лобелії.
– Не роби цього, сонечко, – сказала мати, не відриваючись від журналу мод.
– Мені нема чого робити.
Невисокий чоловік озирнувся на неї, і тут містер Саттертвейт зрозумів, чия то голова.
– Мсьє Пуаро, – сказав він. – Який приємний сюрприз.
Бельгієць підвівся і кивнув.
– Enchanté, monsieur[3].
Вони потисли один одному руки, і містер Саттертвейт присів.
– В Монте-Карло, здається, з’їхалися всі. Менш ніж півгодини тому я натрапив на сера Чарльза Картрайта, а тепер-от – на вас.
– Сер Чарльз теж тут?
– Так, займається вітрильним спортом. Ви знаєте, що він продав будинок у Лумуті?
– О, ні. Я цього не знав. Я здивований.
– А я не дуже. Здається, Картрайт не з тих, кому подобається довго жити далеко від світу.
– О, так, тут я з вами згоден. Я здивований з іншої причини. Мені здавалося, що в сера Чарльза були інші підстави лишатися в Лумуті – дуже милі підстави, еге ж? Я маю рацію? Молода мадемуазель, яка так кумедно себе називає. Еґґ, чи не так?
Очі чоловічка м’яко зблиснули.
– То ви це помітили?
– Ну звісно ж, помітив. Моє серце добре відчуває, хто в кого закоханий, – ваше, думаю, теж. І до того ж la jeunesse[4] ніколи не лишає байдужим.
Він зітхнув.
– Думаю, – сказав
Радий зустрічі, мсьє (
Молодість (