Вікторія регія. Андрій Дурунда
й ніколи не зможу звикнути до наруги. Це – неможливо. Люди, мабуть, звикають. Бо інакше б не терпіли.
Фундамент був широкий, надійний. Щось віще керувало тоді Голодняком. Бо в сорок четвертому, коли я здригатимуся під війною, і кулі Другої світової свистітимуть наді мною – цей широкий мур врятує не одне життя від смерті. Оскаженілі чужинці з нашитими павукоподібними хрестами, втікаючи, розстрілюватимуть усіх на своїй ганебній путі. Запалахкочу я, закривавлю, застогну…
Але то вже буде аж потім, через пару десятків літ, коли я, змучена, оплакана, нещасна, проклята, зватимуся Бразилією.
Ніхто про це ще не знав у ту сльотаву осінь, ніхто, навіть гора Ясениця, якій зверху півсвіту видно.
Звідки їй знати долі людськії? Коли й людям самим це не відомо.
Вивели Голодняки стіни, вкрили соломою та й поселилися.
Тої першої зими вмер середульший, Михайлик, дев’ятилітній. Не знаю, від чого, але не з розкошів.
…Мене вкрив сніг. Я нічого не бачила, тільки в різдвяну ніч вчула проймаючий душу дикий скрик Голоднячки. Вона вибігла з хати – мабуть, босоніж, бо сніг не порипував під її ногами, та й помчала, як божевільна, до криниці. Тут я і вгледіла її – простоволосу, страшну. Вона йойкала, заломлюючи д’горі руки, де блистіли мудрі й незрушні зорі. Мовби звідси могла почути її синова душа.
– Синку мій, Михайлику, лебедику-у, йой-йой-йой! Синку солоденьки-ий! Та не суджено мені тебе під вінець весільни-ий виряджати-и, не суджено твоїх діточок бави-ти-и, помочі невістчиної ждати… Йой, не суджено, не суджено-о, проклята доленько моя! Гoсподи, змилостився наді мною, зглянься… Візьми й мою душу! Я не можу дивитися, як діти гибіють, голодні й простуджені…
За скутою льодом Латорицею де-не-де блимали вогники. Що діялося в хатах – не відала я. Не люблю вигадувати. Говорю лиш те, що знаю достеменно, в що вірю. Слово без віри нічого не варте.
Ненавиджу брехню. А її у світі – багато, навіть більше, ніж правди. Це – страшно.
Мені було незвично вислуховувати біль нещасної, і я ще глибше заховалася під сніг від зойку материнського. І ніхто її не втішав. Лиш вітер у височині розносив сиву печаль. Ще ж вранці хлопчик взувся, помив личко, вискочив надвір, як зайченя – до білих снігів, до сонечка. Довго стояв за порогом, вдивлявся.
– Михайлику, до хижі! – це батько.
– Йду, йду.
А сам стоїть і незмигно дивиться на сліпучо-білу Ясеницю, на невидане диво. Оченята грають радістю, світяться, як од великого щастя.
Вибігає мати, лякається:
– Господочку, та ти ще на морозі, синку?
Вона силоміць тягне його за руку від зимової краси світу, а він впирається, ще раз-разочок хоче налюбуватися днем, мовби відчуває, що востаннє це у нього, востаннє! Знервована, звідкись вихоплює березовий прутик і б’є малого, б’є. «Не руш, жоно, свого сина. Вночі він умре, і все життя гірко каятимешся, що вбила дитину», – я хотіла крикнути Марусі, бо в очах малого встигла побачити щось передсмертне. Я знала, що він уже не Голодняків, а мій.
Заверещав, скорчився в кутку, ображено схлипуючи. Потім тихо ліг коло вогню. Заснув. Далі почав марити.