Проект «Україна». Галерея національних героїв. Отсутствует
Бухареста 14 листопада 1770 року, битва при Одалунах. У 1772 році Іван Васильович тяжко захворів і покинув армію, але як тільки дозволило здоров’я, повернувся у військо.
Після завершення війни і підписання Кючук-Кайнарджийського мирного договору Іван Гудович командує дивізією, розквартированою в районі Очакова і річки Південний Буг. У 1785 році указом імператриці Катерини II він призначений тамбовським і рязанським генерал-губернатором, із збереженням посади інспектора армії по інфантерії і кавалерії. Коли в 1787 році почалася чергова Російсько-турецька війна, Іван Васильович проситься на фронт, де командує корпусом. У ході війни корпус Гудовича відзначився узяттям Хаджи-бея, фортеці Килія і, особливо, штурмом Анапи в червні 1791 року, коли 7 тисяч бійців під командуванням Івана Гудовича зламали опір 15-тисячного гарнізону. За часів цієї війни Іван Васильович не тільки успішно командував військами, але і влаштовував особисте життя – в 1788 році його обраницею стала Парасковія Кирилівна Розумовська, дочка останнього гетьмана Малоросії Кирила Розумовського.
У 1796 році із-за чвар з фаворитами старої імператриці Катерини II Іван Гудович покинув службу. В часи правління Павла I він знову в армії, у фаворі у нового імператора, отримав титул графа, в 1798 році призначений київським, а потім подільським генерал-губернатором. Проте за критику прусських порядків, що запровадилися в армії, в 1800 році він дістав відставку.
Утретє Іван Гудович прийшов на державну службу в 1806 році. Знаходячись на посаді головнокомандуючого в Грузії і Дагестані, він не тільки енергійно керував військами в ході чергового протистояння Російської імперії й імперії Османа 1806—1812 років, але і доклав немало зусиль по боротьбі з епідемією чуми, що охопила Кавказ. У 1809 році Гудович був призначений головнокомандуючим у Москві, наступного року його введели у Державну раду. Відзначитися у війні з Наполеоном немолодий воєначальник вже не встиг (це за нього зробив його син Андрій Гудович) – у 1812 році він остаточно подав у відставку і 22 січня 1820 року тихо помер в рідному Ольгополі.
Розумовський Кирило Григорович
(1728—1803)
Державний і політичний діяч, останній гетьман Війська Запорозького, президент Імператорської академії наук
Чи добився б Кирило Розумовський неймовірних висот, якби він не був братом Олексія Розумовського, а той, у свою чергу, не зачарував своїм голосом і красою майбутню імператрицю Єлизавету Петрівну? Напевно, ні. Але навряд чи Кирило Розумовський увійшов би до історії, якби всі його заслуги обмежилися тим, що він був молодшим братом фаворита цариці. Адже брати Розумовські – і Олексій, і особливо Кирило, – піднісшись, відстоювали не тільки свої інтереси (хоча про них вони ніколи не забували), але й інтереси своєї батьківщини – України. А робити це було дуже непросто…
Кирило Розум народився 18 (29) березня 1728 року в селі Лемеші Козелецької сотні Київського полку (нині Козелецького району Чернігівської області) в родині простого козака. Через три роки його брат Олексій потрапив до придворної