Чужі гріхи. Таня Пьянкова
божого світа, Юстина. – Шо кажут?»
– Юстинко, ти жива! – заплакала раптом жінка над самісінькою головою, і Юстина відчула, що їй на лице крапнуло гарячим та мокрим. – Жива! Жива! – розбентежилося стоголосо з усіх боків – аж голова пішла обертом. – Дєкувати Господу, жива… Хоч їдна…
– Гапіє! – раптом не покликала – прошаруділа Юстина самими губами, наче тим одним словом хотіла вимолити у світу надії. – Гасю… – прошаруділа і знову провалилася у чорну тягучу знетяму, таку темну і густу, мов рілля, виорана гострим плугом після зими…
– Боже! – скрикнув хтось – розтяв землю навпіл. – Такóй не пережиє!
– Гапіє! – знову виринула на світ – покликала слабо, безсило, майже нечутно, і замовкла, видно, наслухаючи доньчиного голосу. А не учувши, заметушилася раптом, засовалася, хоч усе їй нестерпно боліло, і широко розплющила очі. Напружила їх, але так нічого і не побачила, окрім слабкого світла і крислатих тіней у ньому…
– Ціхо, ціхо! – притримало її відразу кілька рук, притиснуло до землі. Легонько приклалися, а Юстині здалося, що нагло камінням привалили.
– Пустіт! – просилася. – Гапії не чую, – шепотіла тривожно.
– Біда, Юстинко, – схлипнув хтось високий і замовк. – Біда сі стала…
– Біда? – спиталася Юстина й дужо сіпнулася під тяжкими чужими руками, мовби тіло її прохромило блискавицею. Не розуміла, не могла ніяк зрозуміти, що їй кажуть ці тіні – тіні-люди, тіні-примари, тіні-дерева… Чого вони не дають їй вставати? Чого велять, аби лежала? І де вона лежить? Вона не хоче. Їй вогко, їй темно, їй нестерпно, у неї дуже все болить і голова така, ніби щось там змішалося, перекинулося, потовклося на дрібосеньке череп’я. І чого вона не відчуває саму себе й не годна пізнати цих примар, ці жалібні налякані голоси? І де Гася, її донька, її дитина?
Тяжко втягувала в себе гаряче повітря, мовби не могла надихатися, повільно ворушила губами, плямкала, мружилась, напружувала очі, аби нарешті роздивитися світ над собою. Десь із глибин її скам’янілої голови сходило щось незрозуміле та жаске, виповнювало груди, прогризало її від чола до лона. Тваринний страх огидно лоскотав мокрі плечі, а далі переліз на шию, приліг, придушив, прикрутив, притлумив. Забула дихати. Забула жити. Забилася пересохлою рибиною, кволою пташкою, загнаним звірятком, притоптаною комашкою, затріпотіла перед ликом смерті, котра стояла посеред поля і чекала, доки з неба проллється кров на траву, аби вже косити… «Боже! Ти знаєш? – питалася подумки, бо на голос не мала сили. – Шо сі стало, Величний?»
«Біда… Біда…» – ломило, судомило, вило на сто голосів, біснувалося, сичало, шипіло, гуло, тупотіло, пекло, палило, топило, сікло, рубало, викручувало, душило, дерло у горлі, у голові, у серці, у кожній клітиночці тіла.
«Біда…» – вбивало і чогось тримало ще серед живих, мордувало, четвертувало, товкло, роздирало, знущалося.
«Біда…» – застрягало, запікалося на оці сльозою, битим шклом, дрібним колючим піском, сіллю…
«Біда, Юстино! Іще їдна