Казки, легенди, притчі. Герман Гессе
прекрасну панну, про карлика та любовний напій, про вірність і зраду, про кохання і смерть, про що, власне, й оповідають усі старі й нові пригодницькі твори й історії.
Синьйорина Маргеріта Кадорін, дочка аристократа Батісти Кадоріна, була свого часу найчарівнішою з усіх прегарних дам Венеції. І віршів, і пісень, написаних на її честь, було більше, ніж склепінчастих вікон у палацах на Великому каналі[1] чи гондол, що пропливали весняного вечора між мостом Понте-дель-Він[2] і мисом Догана.
Сотні молодих і старих аристократів від Венеції до Мурано[3] і так само з Падуї не могли ночами стулити очей, щоб не помріяти про неї, а наступного ранку не прокидалися, щоб не тужити за її поглядом. У всьому місті знайшлося б небагато молодих кавалерів, які ніколи не ревнували Маргеріту Кадорін.
Мені не випадає описувати її зовнішність, і я скажу тільки те, що була вона білявою, високою та стрункою, мов той молодий кипарис. Вітер пестив її волосся, а земля ніжила її ступні, і сам Тіціан, якби йому довелося хоча б раз побачити Маргеріту, неодмінно запалився б бажанням цілий рік нікого й нічого не малювати, а тільки цю жінку.
У сукнях, мереживах, візантійській золотій парчі, коштовному камінні й прикрасах красуня не відчувала нестатків, ба більше, її палац був просторий і розкішний: підлога була застелена пухнастими килимами з Малої Азії, шафи ломилися від срібного посуду, столи виблискували вишуканими дамастовими[4] скатертинами й розкішною порцеляною, підлогу в кімнатах прикрашала чудова мозаїка, стіни були завішані почасти парчевими й шовковими гобеленами, почасти чудовими світлими картинами. Не бракувало тут і челяді, гондол і гондольєрів.
Звісно, що всі ці дорогі й коштовні речі можна було побачити і в інших домах Венеції. В місті були більші та багатші палаци, ніж їхній. Та й шафи у цих будинках були набиті повніше, а посуд, килими та прикраси – були ще більш коштовними. В ті часи Венеція була дуже багата. Однак тільки юна Маргеріта мала такий скарб, що сколихував заздрість у багатьох вельможних дам. То був карлик на ймення Філіппо, на зріст не більший як три лікті, з двома горбиками – фантастичний маленький чоловічок.
Філіппо народився на Кіпрі, й коли пан Вітторіо Батіста привіз його до Венеції зі своєї нової подорожі, він володів тільки грецькою і сирійською. А тепер Філіппо так добре розмовляв венеціанською, немовби народився на Ріві[5] чи десь у церковному приході Сан-Джоббе[6].
Наскільки чарівною й стрункою була його пані, настільки відразливим був карлик: як порівняти з його скривленою фігуркою, вона здавалася вдвічі вищою й царственою, немов церковна вежа на якомусь острівку поряд із хатинкою рибалки.
Руки в карлика були зморшкуваті, брунатні й покривлені, його хода – неймовірно кумедна, ніс – надто довгий, широкі ступні – клишоногі. Проте вдягнений був завжди, немов князь: у коштовний шовк і золоту парчу.
Уже одна зовнішність робила карлика справжнім скарбом. Можливо, що не лише у Венеції, а й у всій Італії, в Мілані зокрема, не знайшлося б рідкіснішої та кумеднішої постаті, ніж він, і дехто з їх Величностей і Високостей та Ясновельможностей охоче віддали б за маленького чоловічка стільки золота, скільки заважило б його тіло, якби його продавали.
Однак, якщо в інших дворах чи в багатих містах може й знайшлося б кілька інших карликів, які не поступалися Філіппо маленьким зростом і потворністю, але за своїм розумом і здібностями він полишав усіх далеко позаду себе. І якщо вже зайшлося про розум, то цей карлик міг би засідати в Раді Десятьох[7] або очолювати хоч яку дипломатичну місію.
Він не лише володів трьома мовами, а ще й знав безліч усіляких історій, не менше знався він і на тому, як подати корисну пораду і як їдко пожартувати, був невичерпним на всілякі витівки й вигадки. Варто було йому тільки захотіти, і він міг будь-кого з таким же успіхом розсмішити, як і засмутити.
У сонячні дні, коли донна сиділа на відкритій терасі на пласкому даху свого палацу, щоб там – як тоді було модно – вибілювати на сонці своє розкішне волосся, її щоразу супроводжували дві камердинерки, африканський папуга й карлик Філіппо.
Служниці зволожували й розчісували її довге волосся і розкладали його затим для відбілювання поверх крислатого капелюха. Вони змочували волосся трояндовою росою й грецькими парфумами та розповідали своїй пані про все те, що відбулося за останній час у місті, і що ще має статися: про смерті й торжества, весілля й народження, крадіжки та всілякі кумедні події.
Папуга тріпотів своїми яскравими пістрявими крилами й демонстрував свої три фокуси: насвистував пісеньку, мекав, немов коза, і вигукував «Доброї ночі!». Карлик сидів тихо поруч, скоцюрбившись під сонцем, і читав свої старі книжки й сувої, так само мало привертаючи увагу на дівочі теревені, як і на рої мошок, що кружляли довкола нього.
І тоді щоразу ставалося так, що через якийсь час пістрявий птах схиляв свою голову, позіхав і засинав, а дівчата базікали дедалі лінивіше і нарешті
Великий канал, або Гранд Канал – найвідоміший канал Венеції, до того ж каналом у строгому розумінні він не є. Це не штучно вирита споруда, а колишня дрібна протока між островами Венеціанської лагуни.
Міст Понте-дель-Він («винний міст») – невеликий кам’яний мостик у Венеції. Назва походить від того, що поруч зазвичай причалювали барки з вином.
У XVI ст. острів Мурано став відомим у багатьох венеціанців. Він став популярним місцем для розваг, тут будувалися вілли, облаштовувалися сади й парки з чудовими водограями.
Дамаскова чи камчатна скатертина (полотно), яка виготовлялася жакардовим (із великим візерунковим) переплетенням ниток, із візерунками на правому боці. Малюнок чи візерунок на такій тканині має зазвичай більш блискучу поверхню, завдяки чому вирізняється на іншому матовому тлі виробу.
Ріва-дель-Ск’явоні – центральна набережна Венеції.
Церква Сан-Джоббе – католицька церква у Венеції, в районі Каннареджо. Церква є одним із перших зразків архітектури Відродження у цьому місті.
Рада Десятьох – орган Венеціанської республіки, заснований 1310 року.