Казки, легенди, притчі. Герман Гессе
зайшов до будинку, він заховався у темному кутку під сходами, як це він завжди робив, щоб пан його не помітив, коли підходитиме до нього. Однак пан Бальдассаре, можливо, тому, що дещо забув у своїй гондолі, чого не міг довірити своєму слузі, нічого не підозрюючи, хутко збіг сходами донизу. Від несподіванки наляканий Фіно голосно загавкав і вистрибнув так різко й так невдало, що мало не збив пана з ніг. Зашпортавшись, той пройшов із песиком до передпокою, а оскільки тваринка від страху побігла далі до порталу, де кілька широких кам’яних східців вели до каналу, він дав їй під грізні прокльони такого різкого копняка, що песик полетів далеко у воду.
У ту саму мить у порталі з’явився карлик, який почув гавкіт і скавучання Фіно, й постав поруч із Бальдассаре, який сміючись, спостерігав, як напівпаралізований переляканий песик намагається відчайдушно гребти у воді. На цей галас на балконі першого поверху з’явилася Маргеріта.
– Про бога святого, пошліть туди гондолу, – кричав Філіппо до пана, не переводячи подиху. – Пані, звеліть негайно дістати його з води! Він же потоне! О, Фіно, мій Фіно!
Однак пан Бальдассаре тільки сміявся, стримуючи весляра, який вже було збирався відв’язати гондолу, щоб урятувати песика. Філіппо хотів ще раз звернутися до своєї пані й благати її, але Маргеріта, не промовивши жодного слова, в цю мить уже полишила балкон. Тоді карлик став на коліна перед своїм мучителем і почав благати його врятувати життя песика. Пан невблаганно відвернувся й суворо наказав карлику йти додому, а сам зостався на сходах гондоли доти, допоки маленький Фіно, задихаючись, не зник під водою.
Філіппо поплентався на верхню терасу під дахом палацу. Там він сів у куток, підпер руками свою велику голову й втупився поглядом поперед себе. Тут зайшла молода камеристка та покликала його до пані, а затим прийшов прислужник із тим самим проханням, однак карлик не ворухнувся. І коли пізно ввечері він усе ще сидів вгорі, сама пані піднялася до нього, тримаючи ліхтар у руці. Вона зупинилася перед карликом і якусь хвилю дивилася на нього.
– Чому ти не встаєш? – запитала вона перегодя. Карлик не відповів. – Чому ти не встаєш? – запитала вона ще раз.
Тоді маленький чоловічок подивився на неї й тихо проказав: – Чому ви згубили мого песика?
– Це не я зробила, – виправдовувалася пані.
– Ви могли його врятувати, а ви дали йому загинути, – бідкався карлик. – О, мій любий! О, Фіно! О, мій Фіно!
І тут Маргеріта розізлилася й наказала йому негайно встати та йти спати. Він поплентався слідом за нею, не промовивши жодного слова, і три дні мовчав, мов мрець. Його не цікавила їжа, і він не звертав жодної уваги на те, що відбувалося довкола нього та про що говорили люди.
У ці дні молоду пані охопив великий неспокій. Вона почула звідусіль такі слова про свого нареченого, що це її дуже занепокоїло. Хотілося знати, чи справді молодий пан Морозіні у своїх мандрах увивався за жінками й мав на Кіпрі та в інших місцях безліч коханок. Воно так було