Казки, легенди, притчі. Герман Гессе
На цій яскравій сонячній частині замка ніхто не мешкав. Після того як зникла баронеса, кімнати стояли порожніми, крім найменшої – в ній, як і раніше, жив поет Флоріберт. Пані осоромила свого чоловіка і весь замок, і від веселого численного придворного штату не зосталося затим нічого, крім білих прогулянкових гондол і тихого віршотворця.
Господар замка, після того як його спіткала недоля, мешкав у задній частині будівлі. Вузький двір затіняла велетенська вежа римської епохи, що стояла окремішньо, її стіни були темними й вологими, вікна – вузькими та низькими, до затіненого двору щільно прилягав темний парк із великими групами старих кленів, тополь, а також буків.
Поет жив собі самотинно на сонячній стороні, і його спокій тут ніщо не порушувало. Харчувався він на кухні, а барона не бачив часто цілими днями.
– Ми живемо в цьому замку, неначе тіні, – сказав він своєму приятелю з юнацьких літ, який навідався до нього якось і витримав у непривітних стінах мертвого будинку всього один день. Флоріберт складав у свій час байки й галантні вірші для світського товариства баронеси, а після розпуску домашньої прислуги він став нікому не цікавим, бо його невибаглива натура боялася більше жвавих провулків зовнішнього світу й боротьби за існування, ніж самотності в сумовитому замку. Він уже давно не писав віршів. Коли дув західний вітер, він дивився через річку поверх жовтого очерету на далекі хребти синюватих гір і спостерігав за вервечками хмар понад ними, а вечорами слухав у старому парку, як шумлять, погойдуючись, високі дерева, й складав розлогі поетичні твори, у яких, однак, не було слів, і тому він ніколи не міг їх записати. Один із таких віршів називався «Подих Бога», і в ньому йшлося про теплий південний вітер, а інший – називався «Душевна втіха», і був, по суті, спогляданням барвистих весняних лугів.
Флоріберт не міг ні прочитати ці вірші, ні проспівати їх, бо в них не було слів, але він снив ними й часом тонко їх відчував, надто ввечері. А інакше він проводив свій час здебільшого в селі, де бавився з малими русявими дітлахами чи смішив молодих жінок і дівчат тим, що знімав перед ними свого капелюха, немовби перед знатними панами. Найщасливішими були для нього ті дні, коли він бачив фрау Агнес, чарівну фрау Агнес, знамениту фрау Агнес з вузьким дівчачим обличчям. Він вітався з нею, низько вклоняючись, і прегарна Агнес кивала й сміялася, заглядаючи йому в очі, сповнені сором’язливості, та простувала далі з посмішкою на вустах, мов сонячний промінчик.
Фрау Агнес мешкала в окремому будинку, що примикав до здичавілого замкового парку, і який служив раніше баронові для його амурних втіх. Її батько працював лісничим й отримав цей будинок як подарунок від батька теперішнього господаря за якісь особливі заслуги. Вона рано вийшла заміж і повернулася додому молодою вдовою, отож після смерті батька так і мешкала у цьому самотньому будинку одна зі служницею та сліпою тіткою.
Фрау Агнес носила прості, але гарні й завжди нові вбрання ніжних кольорів. Її обличчя по-дівочому було юним і вузьким,