Казки, легенди, притчі. Герман Гессе
збурювати їх, немов вітер водяне плесо. Він оспівував прихід сонця, описував, як воно неквапно випливає, повиснувши над гірськими вершинами, він описував безшумну метушню риб, що метлялися неначе тіні у товщі води, чи позгойдування молодої верби від весняного вітру, і хто це чув, той розумів, що то було не просто сонце, не просто риби, що розігралися, чи шепіт гілля, – щоразу здавалося, ніби земля й небо зливалися на мить воєдино у довершеній музиці, і кожен слухач думав із відрадою, а чи з болем про те, що йому дороге чи ненависне: дитя – про забави, юнак – про кохану, старий – про смерть.
Хань Фук уже не пам’ятав, скільки років він прожив разом з учителем поблизу витоку великої ріки; подеколи йому здавалося, ніби він тільки вчора ввечері прийшов у цю долину, і старий привітав його своєю музикою, а часом йому здавалося, що за його спиною, десь далеко позаду, залишилися, втративши давно свою сутність, усі часи та всі покоління людей.
Аж ось одного ранку юнак прокинувся самотинно в старій хатині, і скільки б він не шукав і не гукав свого навчителя – Майстер Божественного Слова безслідно зник. Вночі непомітно підкралася осінь, холодний вітер торсав стіни хатинки, а небом пролітали за гребінь гори великі зграї перелітних птахів, хоча пора для перельоту ще не настала.
І Хань Фук, прихопивши із собою маленьку лютню, спустився в долину рідного краю, і люди, де б він їх не зустрічав, віталися з ним так, як вітають вельмож і старійшин. А коли він дістався рідного міста, то ні батька, ні нареченої, ні інших родичів уже не було в живих, і у їхніх будинках тепер мешкали чужі люди. Але ввечері, коли всі збиралися біля ріки на святі ліхтарів, поет Хань Фук стояв потойбіч темної ріки, притулившись до старого дерева, і коли він заграв на своїй маленькій лютні, жінки зітхали й захоплено, із завмиранням серця поглядали в ніч, а молоді дівчата гукали гравця на лютні й ніде не могли його знайти. Вони гукали голосно, бо жодна з них ще ніколи не чула таких солодких звуків, що їх видавала лютня. Хань Фук посміхався. Він мовчки дивився в ріку, у якій віддзеркалювалися образи тисячі ліхтарів, і так само, як він більше не міг вже відрізнити дзеркальні образи від реальних, так і в душі своїй він не відчував уже різниці між цим святом і тим першим, коли він, ще юнак стояв на цьому самому місці й дослухався до слів незнайомого мудреця.
1913
Флейта мрій
– Ось, – промовив тато, передаючи мені маленьку кістяну флейту. – Візьми її і не забувай свого старого батька, коли будеш тішити людей у далеких країнах. Грай на ній. Тобі саме час, щоб пізнати себе і чогось навчитися. Я замовив цю флейту для тебе тому, що сам ти нічого не вмієш, окрім як співати й награвати симпатичні й милі пісеньки, і було б, зрештою, дуже шкода, якби пропав той дар, яким тебе наділив Господь.
Мій любий батько мало знався на музиці, він був ученим і думав, що варто мені тільки подути в чудову флейту, і все буде добре. Я не хотів розчаровувати його, тому тільки подякував, заховав флейту і попрощався.
Нашу долину я знав до великого млина: