Галицька сага. Примара миру. Петро Лущик
іноді і старших варто послухати, якщо тільки… вони не вчитимуть молодших жити.
Василь Мороз не знав (як, зрештою, ніхто в Перетині), що цього дня Адам та Зося Павловські приймали дорогого гостя. Ще вчора господар їздив до Львова і повернувся назад не сам, а у компанії тридцятирічного чоловіка явно військової виправки. Він представив його як капітана Єжи Бонковіча-Сіттауера. Як виявилося, пан Єжи служив у тому самому полку, де свого часу воював і Адам Павловський. Зося заметушилася, щоб найкраще прийняти гостя, адже чоловік тихо повідомив їй, що Бонковіч-Сіттауер недавно обраний головою Союзу осадників. Розуміючи, як це може потім сказатися на їхньому житті, Павловські намагалися догодити гостеві.
А Єжи Бонковіч-Сіттауер мало переймався такими дрібницями. Чесно кажучи, він ніколи не приїхав би до цієї осади, розташованої далеко від основних доріг, якби не той факт, що це був Адам Павловський. Свого часу капітан Бонковіч-Сіттауер командував ротою, де служив вахмістр Павловський. Заснувавши Союз осадників і ставши його першим головою, Єжи Бонковіч-Сіттауер вирішив об’їхати східні креси і на місці оцінити ситуацію. Що ж, поїздка виявилася повчальною, але зовсім не з тієї сторони, на що сподівався голова.
Перша хвиля ейфорії від осадництва минула, і настало протверезіння. Виявилося, що велика частина військових, що стали осадниками, просто не знають, що робити із землею. Із майже дев’яти тисяч земельних ділянок, переданих колишнім військовим, лише у шість тисяч заїхали нові господарі. Інші ж просто продали сусідам, котрим було мало своїх гектарів, а ті, що приступили до роботи, майже одразу зіткнулися з численними труднощами. І чи не найголовнішими були сутички з місцевими українцями. Подекуди ночами то тут то там палали будинки осадників. Траплялося, що у полум’ї гинули й люди. Дивно, але збіжжя, коли воно ще було на полі, підпалювачі не чіпали. Зате з людьми не церемонилися.
Після ситної вечері, розхваленої гостем, причому похвала пані Зосі була не традиційною у таких випадках, але щирою, Адам запросив гостя пройтися його володіннями. Капітан Бонковіч-Сіттауер радо пристав на це, адже увесь вечір йому хотілося закурити, але присутність малолітнього сина господарів Кшиштофа утримувала його від цього.
– Як у тебе? – запитав капітан. – Проблеми є?
Він кивнув на темні силуети хат перетинців.
– Були, зараз усе спокійно, – відказав Адам.
– Були?
– Так, у перший день місцеві хлопи захотіли завадити мені.
– І що?
– Приїхали жандарми, заарештували найвпертіших.
– І правильно! Цю голоту треба тримати в страху, – згодився Бонковіч-Сіттауер.
– Але я попросив пана комісара поліції відпустити зачинщиків.
Від почутого гість різко зупинився.
– Чому? Не розумію тебе. У тебе, Адаме, раптом виникла жалість до цих русинів?
– Прошу заспокоїтися пана капітана, – усміхнувся Павловський. – Ніяких симпатій до цієї черні я не маю. Просто я