Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен. Володимир Єшкілєв
сть викладених у тексті історичних подій. Ми ж думаємо, що мінливість усіх стверджених і спростованих істин навалюється на людей початку XXІ століття такою всепереможною ордою відносності, що висновки поважних учених уже майже не цікавлять справжніх шукачів, закоханих у таїнство пізнання минулого. Адже історія є лише великою можливістю для різноманітних трактувань. А того, що було насправді, ми, на жаль чи на щастя, не дізнаємося вже ніколи…
…Мої жінки завжди ревнували мене до Бога (хай простить Він, Єдиний, цим дивним створінням). Бога шукав я все життя – в різні роки називаючи його різними іменами. Тепер, припадаючи до чистого джерела знань, розумію свою помилку і не вважаю за потрібне обмежити Бога тими моїми словами. Він завжди буде більшим за все, про що можу помислити. І вузькі кордони єства мого, що їх давні елліни називали «орос», Він долає Своїм буттям.
Але не завжди бував я таким розумним, і навіть тепер, при схилі мого життя, тут, у Константинополі, думав я знайти Його сховище. І на літургії, слухаючи спів Ірмосу Дев’ятого про Богородицю,[1] що вмістила у лоно своє невмістимого Христа, я, раб Божий Олексій Склавин,[2] ще пестив грішну думку про Пошук Недаремний.
Але ось настав він – час моєї довгої сповіді про давні справи. Авва Леонтій дав мені пергамент і своє благословення, брати роблять за мене чорні радощі монастирського послуху, щоб я, недостойний, залишив для монастирського скрипторію[3] нерадісну повість днів моїх. Моє Свідоцтво.
Пошук сам по собі – це ще не велика чеснота. Ось у Єгипті, де також проходив шлях мій, десять тисяч самітників немандруючих шукають спасіння на кам’яних стовпах, у вузьких печерах, серед постійної спраги, отруйних змій і невблаганних розбійників. Але мій шлях був таки шляхом земним в ім’я дороги Небесної. Й кожне нове ім’я Бога я відкривав, а потім зрікався його ж у нових землях, при початках іншої мудрості. Чи не сказав колись святий мученик Варнава Перський: «Блаженні мандруючі, бо їм відкриється правда Божа, принесена з далеких доріг».
Я Склавин, людина з полянського племені.[4] Там, на північних теренах, де живе мій рід, там, де тече Бористен Великий, що його на призабутій мною мові родичів зовуть Дніпром, де народжуються снігові бурі, що лякають Константинополь у місяці януарії, – там прийшло до мене перше з Імен Єдиного. І почав я пошук. Три індикти[5] пройшли своїми днями через Всесвіт із того часу. Відійшли у простір і вічність мої друзі та кохані. Щезли із земних обширів ті багатолюдні держави та войовничі племена, що я їх бачив. І ось, у чотирнадцятий рік правління боголюбивого імператора Лева Філософа і кесаря Александра, у сьомий рік передстояння Блаженнішого патріарха Антонія,[6] починаю я свою працю. І нехай воскреснуть у знаках малих літер від альфи до омеги ті, що померли тілесно. Нехай воскресне зникле назавжди, зникле безповоротно і безнадійно за волею Творця. Нехай колись невідома мені добра людина, чернець або сінкелл,[7] який побачить ці знаки, у молитвах до Бога згадає згаданих. І мене, того, що згадує. І вибачить нам помилки наші, бо тільки суєта не помиляється ніколи, бо сама по собі є збочення і помилка.
У славетних літописців розділи йдуть за роками або ж мають число. Не всі роки лишаються у пам’яті моїй, і не всі події зможу я окреслити знаками часу. До Чисел сущого в мене ставлення шанобливе: Числа, як Ангели, стоять охоронцями над світом подій. Тож кожен розділ буду я називати тим Ім’ям Єдиного, якому присвячував я свої мандри в різні роки життя. Ще, може, рік тому не став би я наносити на пергамент поганські імена ідолів. Але мудрість підказує мені, що все існуюче створено во славу Божу. З тим і почну, молячись за вас, браття, у щирій кротості й найщирішій тузі.
Ім'я найперше: Даждьбог[8]
У часи найпершого з відшуканих Імен Єдиного моє власне ім’я було Ратибор. Таке собі варварське ім’я, яке не хоче сумирно та чемно одягнути візантійський одяг – альфа й омега – і лягти на пергамент. Літери для цього імені ще не створені, хоча я чув, що у Болгарії вчені ченці пишуть Слово Боже слов’янськими рисами і дістають за це схвалення від патріархів.
Ратибор. Це ім’я зодягнуте не в дзвінкий константинопольський одяг – звуки цього імені огортає м’яка шкіра та лляна тканина моєї Вітчизни – грубе цупке полотно склавинів; а ім’я означає «воїн»…
А ось воїном я ніколи не був. Скільки пам’ятаю себе сущого – був я слугою, помічником жерців у святилищі Желянського поля під Києвом-городом. Про місто це на берегах Бористену в Константинополі знають мало. Мудрі люди вважають, що Київ сто індиктів тому був споруджений Александром Завойовником,[9] як одна з фортець для захисту благословенного світ у від провіщених у Святих Писаннях Ґоґа та Маґоґа.[10]
Не бачив я у Києві славетних та давніх кам’яних руїн, бо місто дерев’яне, та й каменю для фортечної справи там обмаль. Не чули ми від старших жерців про Александра,
Частина Служби Божої.
Склавинами візантійці ІХ століття називали слов’ян, що жили північніше Дунаю.
Александр ІІІ Македонський – цар Македонії у 336–323 рр. до нашої ери. Найславетніший завойовник античного світу. У ІX ст. був легендарною особою, героєм численних міфів.