Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен. Володимир Єшкілєв
наложницю з Берестова – прегарну білявку, ще дитину.
Вбили Силеника аж на Купала – християнським літургійним численням перед днем святого Іоанна Хрестителя. Перед цим була лиховісна чорна буря. Вітер три дні ніс із-за Дніпра степовий гарячий порох. У ніч, коли вітер ущух, Силеника знайшли в хіднику під мідяним сонцем із чорною стрілою в потилиці. Того дня капище лишилося без старшого жерця. Я увійшов на подвір’я без остраху – старший лиходій уже розмовляв з Даждьбогом. Буря накидала у капище гілки і пил, покосився крилатий Симаргл. У шатрі плакала білявка-наложниця, і, здавалося, чогось не було в цій виті.
Відлетів від неї важкий тисячолітній дух, і лишилась, як непотріб, недоладна дерев’яна споруда: сточені комахами трухляві колоди, пожовтілі черепи здохлих коней, смердючий жертовник.
Мене охопило бажання чимось наповнити цей безглуздий простір, і, не знаючи інших слів до Єдиного, промовив я вголос Даждьбожу молитву, що її було співала Оряна:
Ой, Даждьбоже, сило роду нашого,
рік од роду бог наш невідступний,
рік од роду бог наш добрий, ярий,
вік од віку всього ти початок!
Ой, Даждьбоже, ти врожаю батько,
рік од року всіх дерев господар,
рік од року сила трав високих,
вік од віку всього ти початок!
Трьох доріг і трьох горбів володар,
трьох світів старійшина одвічний!
Ой, Даждьбоже! Дай свою нам милість
рік од року, вік од віку, завжди!
Слова тої молитви були гучні, але з дерев’яними, як у Симаргла, крилами. Не могли вони злетіти до неба і падали між дуби, слизом стікали по гнилих колодах додолу. А простір навколо залишався таким безглуздим, що промовив я вголос нове пророцтво: «До літнього сонцестояння впаде Київ».
Ніхто не почув цих слів, окрім білявки в шатрі, та вона була мала й не розуміла. Я втішав її, а потім піддався спокусі – і дай мені, Боже, хоч тепер замолити цей гріх. Злягання моє з наложницею було таке ж порожнє, як капище. Звірятами були ми. І втіха наша була звіряча, і число її було «п’ять». Так кажу я, учень Мелхиседека й авви Леонтія.
…Київ упав через десять днів. У капищі вже господарювали Оряна й новий жрець, волхв із Вересового капища Хальд – чорний бородатий велетень у чоботях із оленячої шкіри із мідяною бляхою на животі…
Ми з Богумилом без діла й без їжі вешталися коло баштового Дитинця та Торговища на Суводі, заходили за Оболонь, де були городи і щось-таки знаходили на споживу. Під час одного з таких походів і побачили ми варязькі струги, що пливли Дніпром-Бористеном. Вів їх ватажок із Нового Міста Сьєрн Хельґ, з роду Еріксонів.[22] Через два дні Хельґ підступно вбив Аскольда, його синів Мезамера та Адира й став каганом Києва, намісником свого вуйка Рейрика, престол якого в Неаґарді[23] – далеко на півночі.
Пізніше, в Ітхелі, мені розповіли про те, скільки хазарських дирхемів заплатили посланці царя Манасії варягам за цей похід. Серед радників Хельґа були хазарські