Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен. Володимир Єшкілєв
кам’яних баб, став промовляти я молитву до Даждьбога. Кнаґ Свергельд, який із варягів найкраще знав нашу мову, почав сміятися з мене, кажучи, що моя голова перегрілася від спеки. І тоді якийсь дух увійшов у мене, і серед спеки зробилось мені зимно, і став я пророкувати, і сказав ярлові та воям його, що не встигне знову піднятись сонце над Велесовим Степом, як душі Хальблота, Свергельда і брата його Індульфа відійдуть до померлих предків, а Йосифа Бог покарає за зло його. І було щось таке у моєму обличчі, що зблідли варязькі витязі, і мовчки відійшли від мене, і боялися дивитися у бік зловісних ідолів на дніпровських кручах.
І сталося за словом моїм.
Хальблот, якому не терпілося дістатися до Лави, припустився помилки. Коли лейданґи на кораблі увійшли у вузьку протоку між крутим правим берегом та островом, густо покритим лісом, ярл не послав вивідувачів обстежити шлях. А час ішов до ночі, й небо на сході вже було темне, як синя дербентська глазур в орнаменті тризнових чаш.
Раптом з боку острова полетіли стріли. Свергельд і стерничий були вбиті одразу. У держално мого весла також встромилася стріла. Я запам’ятав її назавжди: у чотири лікті, з трикутним наконечником чорної криці, з воронячим пір’ям на хвості. Саме такі стріли виготовлялися в столиці правителя чорних булгар хана Кубрата – Балтаварі,[26] що на березі Лутави. Ніколи смерть для мене не втілювалася в якусь річ буття з такою повнотою, як у ту розбійницьку чорну стрілу. Як співав Богоотець Давид у Пісні Хвалітній: «Господь дав глас свій: пустив стріли і розсіяв їх». Ось такі знаки давав Єдиний як у часи Давидові, так і в наші останні часи.
Коли стріли вбили перших воїв, Хальблот розгубився. З Хоконового лейданґа вже кричали: «Св’їнфіз йон!» – «Розбійники!», а ярл навіть не зняв щити з лівого борту. Коли стріла влучила в нього, Хальблот стояв якраз наді мною і впав на мене – важкий, мертвий. Його панцир порізав мені шкіру, і кров моя і Хальблота залила все. А вої думали, що я мертвий. Переляканий, лежав я під убитим ярлом і молився Єдиному, й страшно мені стало, коли я згадав про своє пророцтво.
Урешті-решт напад розбійників було відбито. А все ж вони встигли спалити один із хазарських кораблів. Також був тяжко поранений син Йосифа – Обадія. Йосиф сказав опитати всіх рабів, чи не вміє хтось лікувати рани.
Колись бачив я у капищі, як лікували людей Силеник і Оряна. Після бою я допоміг одному з варягів вийняти стрілу з рани. І коли на березі люди Йосифа шукали лікаря, варяг Тревор, якого обрали ярлом замість Хальблота, вказав їм на мене: «Ось цей зівш (раб) уміє лікувати й передбачати майбутнє. В ньому дух небесних Валарів – він урятує Обадію. – А потім додав: – А як не врятує – забийте його».
Наглядачі повели мене до намету достойного Йосифа.
Намет той був шкіряний та великий, як зала. По кутах його ховалися перелякані слуги й наложниці, а посередині під двома стовпами, до яких були прив’язані смолоскипи, лежав молодий хазарський воїн у срібному обладунку – блідий, мов восковий.
Над