Fata morgana (збірник). Михайло Коцюбинський
А горба не заробиш? Гляди! Кому черево наросте аж вище носа, а тобі жили тягтиме, пропади воно прахом…
– Чекайте, Хомо…
– …Бодай би взялось вогнем та розвіялось попелом разом з людською кривдою…
– Чекайте ж бо, Хомо…
– Чого чекати? Він дума – ґуральня. Домовину тобі готують – чотири дошки та яму. Та й вже.
– А, які ж бо ви, Хомо…
Але Гудзя годі було спинити. Він гнав, наче з горба.
– От взяв би – р-раз, р-раз, розвалив би к бісовій мамі, зрівняв би з землею, щоб і пам’ять пропала на віки вічні…
Хома махав руками і тупав ногою. Кожна зморшка на безвусому виді скакала у нього, і видко було, як під старою свиткою корчилось тіло, наче пружина.
Андрій з ляком дивився на Гудзя. Він навіть язика забув у роті.
Що се з Хомою? І що він каже? Треба ж із чогось жити… Хіба краще отим, що крутяться на латочці поля і не зберуть, буває, навіть насіння? Або тому, що закопає силу у панські лани, а прийде слабість, каліцтво чи старість, то здохне, як пес під плотом? I що-бо він каже, Господи Боже…
Але Хома помалу одходив. Злість і прокльони розсипались раптом в хриплий, застуджений сміх…
– Ха-ха! Ну, ставиш пиво? Твій могорич. Гайда до Менделя.
Андрій посміхнувсь винувато. Чому б не поставить? Ой, як би охоче він сам напився на радощах пива, та…
– Вірите, Хомо…
– Ну, ну… не маєш? Чорт із тобою… теж «фабрикант»! Я йду…
Андрій дивився у спину Хомі, але перше ніж зникла похила фігура, затихло шипіння зелених гадючок, погасли пекучі слова і одно тільки дзвеніло в Андрієвих грудях – ґуральня!
Він хотів ще раз почути те слово. Стояв перед прикажчиком і м’яв шапку в руках.
– Ґуральня буде?
– Ґуральня.
От. Тепер вже напевно. Він почув гордість, самоповагу, наче не панич Льольо, а сам він оживить мертві стіни сахарні, пустить в рух колеса, паси, машини і людську силу.
Село, хлібороби, земля…
Яке все бідне, злиденне…
Кроти! Залізли на зиму у білі нори, а прийде весна, почнуть мучити землю, різати груди. Дай, земле, покорму! А земля стогне, пісна, безсила, подерта на латочки. І замість покорму дає свою кров. Не хліб, а кукіль родить, будяки, хопту. Годуйся!..
А тим часом голодний зростає, множиться, корчиться, як гадюка, порубана на шматочки.
Намножилось вас. Хоч би милосердний Господь порідив вас війною, або мором яким. Може б, легше було на світі…
Ну, а йому що? Він не має землі. Ґуральня дасть йому хліб… Хома каже дурниці.
І ти, Маласю, дурно сміялась. Казав Андрій Волик – буде ґуральня, – і буде…
Гафійка увійшла в хату і притулила до печі замерзлi руки.
– Забула, що піч холодна, – винувато посміхнулась вона.
Маланка обернула до неї червоні очі.
– З ким розмовляла у сінях?
– Прокіп приходив.
Прокіп! З того часу, як він оженився, Маланка не могла чути його наймення.
– Чого йому треба?
– До мене приходив.
– До тебе? Чого?
– Книжки