Fata morgana (збірник). Михайло Коцюбинський
щось чарівне, принадне, що одвіку манить стомлену душу, переливається, грає на сонці, як мрія, як щось невловиме, од чого змінилася б доля і вище піднялись би води життя понад берегами.
Земля – дар Божий, як повітря, як сонце…
Земля для всіх. А хто її має?..
А хто ж її має? Пан, багатир…
Є поле в руках багатих, і є убогий мужик, що нічого не має, тільки руки та ноги… Тільки свої чотири кінці…
В тумані, то тут, то там, як острівки, зринали глухі голоси.
– Тепер скажімо так: мені потрібна земля, бо своєї немає, й тобі потрібна… А пан те бачить і наганяє ціну…
– Не пан наганя, а самі б’ємось за оренду, бо ти не візьмеш, то візьмуть люди. Ніхто не хоче з голоду гинуть – та й платиш…
– Однаково гинеш… Земля не виносить видатків, голодна не хоче родити. А що вродила, все забрав пан.
– Пропада твоя праця… А на той рік знов йдеш до пана, сам себе дуриш…
– Страшна видима смерть…
– Слухайте, слухайте! Годі вам там!..
– Земля належить трудящим. Хто багатому дав його багатство? Ми, мужики. І звідки сила в нього? З нас, мужиків. Діди наші, батьки й самі ми життя ціле робили на пана. Хіба ж ми не заробили собі землі?..
І знов у тумані бриніли окремі розмови, як зачеплені струни.
– Подать плати, москаля дай, щоб землю нашу од ворога боронив… А що ж мені боронити, коли в мене землі нема? Зроби спочатку так, щоб була в мене земля, а тоді й бери москаля, як має що боронити…
– Зруйнуймо засиджені гнізда, як роблять інші, викурім багачів, щоб не наважились більше вертатись, тоді миру вільніше буде, тоді в нас буде земля…
Панаса Кандзюбу кортіло. Він вже кілька разів крикнув:
– Люди! Християни!
Але його не пускали:
– Мовчи, заважаєш.
А він ліз вже на дерево, важкий у своїй свиті, як ведмежа, аж хрустіли галузки.
– Люди, християни!
– Хто там говорить?
– А хто його знає…
– Християни, ми довго терпіли. Воно правда, що пани товстобрюхі за людей нас не мають, як леви рикають на мужика: народ розорили та ще й ганяють за нами з москалями та посіпаками всякими, наче за звіром. Але потерпімо ще трохи. Почекаймо великої милості і справедливості.
– Від кого?
– Знаємо! Ждали!
Здригнувся туман неначе – і колихнулось сподом, ось-ось хлюпне в береги.
– Нема терпцю! Урвався…
Панас зліз уже на землю й винувато обертався до сусідів.
– Хіба я що? Я згоден… я на все згоден… Як люди…
– Знайшовсь мудрий: потерпімо, каже.
– Цитьте, нехай говорить, хто починав.
– Говори, Гуща.
Долом шуміло, наче бурчак у повінь котив по річці каміння і рив береги.
А з туману, як з хмари, плив голос і падав між люди.
…Вся земля наша одвіку, бо кожна грудка, кожен упруг политі потом, погноєні кров’ю трудящих. Одберім землю, і тоді кожен трудящий матиме хліба доволі для себе і для дітей.
Ось воно слово: одберім землю!..
Воно впало серед такої тиші, що чутно було, як мостилась по гніздах птиця