Камінний хрест (збірник). Василь Стефаник
завбільшки десятилітньої дитини. Кашляла, не переставала.
– Божечку, Божечку, найди мені смерті, най я так гіренько не валєюси! Вже-м, відай, спокутувала усі гріхи, що-м нагрішила… Десь умирають такі, що лиш би їм бути, покидають добро і маєтки, а я як отот твердий камінь, що го ніхто не годен роздавити. Боже, Боже, ба за що ні так тєжко караєш?
І розпукалася від кашлю.
Коло баби сиділи діти. Як баба синіла і заходилася від кашлю, то вони всі дивилися на бабу цікавими очима і все показували пальцями на бабу та говорили: «Аді, аді, баба вже умирають». А як баба відкашлялася, то все говорила до них: «Де, де, дітоньки, моя смерть забула за мене».
Але Митрові вже остогидло борикатися із здривілими чобітьми. Шпурнув під лаву та й почав сваритися.
– Коби-м вам на смерть лагодив, то би ми легше було. Ані вбути, ані вгорнути, ані нагодувати – таки нічо не мож настарчити. Ходіть-ко трохи босі, та, може, вас борше повіхаплює.
Сів коло стола.
– Та, може би-с, дала ми що їсти, ґаздине моя. Таже знаєш, що-м ще сегодні нічо у роті не мав.
Митриха встала з припічка і подала йому бараболю. Була застрашена, як вівця.
Митро лупив бараболю, мачав у сіль і гриз хліб.
– Вже ти мене годуєш… Але я тебе так нагодую, що здохнеш, так я тебе нагодую. Коби якого борщику, або бевки, або дідька рогатого абощо… Тицьне тобі барабулю – та й дависи! Я вже не годен ноги за собов волочити!
– А що ж вона тобі, синку, зварить? Олію нема, муки нема, та що вона тобі зварить?
– Ваше, мамо, говоренє скінчилоси. Сидіть собі на печі та кашляйте. Маєтків від вас не посів-єм, волів і коров не забрав-єм, та й сидіть собі тихонько. Або ліпше собі погадайте, чим я вас буду ховати? Чекаєте тої смерті, як каня дощу, все: «Божечку, Божечку, найди мені смерть», – а то все на мою голову…
Баба хотіла заплакати, але закашлялася.
– Бігме, оглухну, – казав Митро.
– Мой, ти, шибенику, чого ти чіпаєшси грєдок, хочеш горшки побити? Та коби-с вже зачепивси навіки…
І почав бити хлопця.
Діти заверещали, баба не переставала кашляти.
– Та на цу хату птах би не сів, – говорив Митро.
– Але чого ти до дітий прискіпавси, а вони що винні, що чоботи здривіли?
– Ти, суко, поналіплювала-с їх та поначинювала, та ще гавкаєш за ними? Я вас усіх поріжу…
Підняв чобіт з-під лави і почав ним жінку бити. Врешті затягнув на себе кожушину та й виходив із хати.
– Аби я не діждав вертатиси до цеї хати, – сказав уже на порозі.
– Йди, йди, слухай за Канаду; гадаєш, що я піду з дітьми десь на край світа?… – навздогін сказала йому жінка.
Митриха топила в печі. Диму напхалося повна хата, і вона все втирала сльози. Дим очі виїдав.
Баба на печі стогнала.
– Коби-то літо. Порозходили би си по роботі та й би не гризлиси накупі. Сонечко би порозводило геть по полю. А так пекло у хаті. Боже, Боже, не тримай ні біліле на світі, бо видиш, що нема як жити…
Діти бігали по хаті. Але як хто здубонів у сінях, то вони тікали на піч