Камінний хрест (збірник). Василь Стефаник
кого спитатися. І Данило чекав. Його ясний план затемнювався, він чухався в потилицю і несміливо заглядав у город.
– Вони тими стежками ходє собі на спацєрок, бо, аді, як усипали піском.
Його очі блукали довго, аж спинилися на павуні, що блискотів перед двором.
– З оцего фоста мав би якийсь ґрейцір, аби так забіг та обома руками замотавси в него… Не знати, ци мнєсо єго добре їсти?
Він оглянувся по хатах.
– Цес має того поля доста та й робить коло хліба добре. Ба, де він тото все подіває?
Його думки розліталися на всі боки.
– Весна така красна, така красна, що раз!
Чимдалі він нічого не спостерігав. Сидів, як стовп, і чув, що буде спати. Аби не датися, він роздирав очі, потирав рукою лице і виглядав на нещасливого борця, що от-от здасться на ласку і неласку ворога. За часок звалився одним боком до берега і, видко, хотів так урядитися, аби ніби спати, а ніби чекати. Потім потягнувся цілий і замкнув очі. Не проспався ще одної цілої мінути, як щось йому шепнуло:
– Спи, спи під панцьков брамов, та фірман так упереже батогом, що кров сикне!
Він зірвався, перестрашився, оглянувся довкола себе і станув, як підстрілений. Стояв секунду, махнув рукою і пішов від брами на лан. Заліз у траву і розложився до доброго сну. Привиджався йому пан, і його руки, і білі стежки. Пан йому десь казав, аби поклав капелюх на голову, але він не хотів.
– Я проши пана, бідний чоловік, я не можу покласти капелюха на голову, бо я бідний, такий бідний чоловік…
Солодкий сон нагонив ті привиди, і він спав спокійно.
Сонце реготалося над ним, посилало до нього своє проміння, пестило його, як мама рідна. Квіти цілували його по чорнім нечесанім волоссю, пільні коники його перескакували. А він спав спокійно, а чорні ноги і чорні руки виглядали як прироблені до його цеглястого тіла.
Палій[34]
Сільський богач Андрій Курочка сидів коло стола і обідав, – не обідав, а давився кожним куснем. Домашня челядь входила до хати, вносила заболочені цебри, сварилася, метушилася і виносила їх між худобу. Богацькі діти і слуги були брудні і марні. Вони двигали на собі необтесаний і тяжкий ярем мужицького богацтва, котре ніколи не дає ані спокою, ані радості ніякої. Сам богач найгірше томився у тім ярмі, найбільше проклинав свою долю і безнастанно підганяв своїх дітей і наймитів.
Коло нього на лаві, під вікном, сидів його довголітній робітник, старий Федір.
– Я ніколи не маю такої щасливої години, аби я спокоєм кусень хліба прожер. Бігаю та вганяю, та лиш десь уздрите, а я впаду та й здохну! А мені ж оца їда має йти в смак, як я знаю, що вони без мене в стодолі нічо не роблєть? Лиш аби нажертиси та день трутити! Що вже чужим казати, як свої діти – та й вони не хотє робити! Я, бігме, не знаю, як цес нарід має на світі жити? Всьо піде на жебри.
І халасував, аж йому очі вилазили.
– А ви чого, Федоре, надходили?
– Ви не знаєте, які наші ходи? Зима йде, а я босіський, та дайте ми два леви на відробок.
– А ви ж годні робити? Вже ваша робота скінчиласи, Федоре.
– Най
Оповідання опубліковане вперше в «Літературно-науковому віснику» (1900 – Т. Х – Кн. 6 – С. 249–261) з присвятою університетському приятелеві й активному діячеві Русько-української радикальної партії Сафатові Шмігерові, з яким новеліст жив якийсь час на одній квартирі. Традиційно вважають, що воно написане в квітні того ж року (див. видання 1964 і 1978 років). Хоча вже в листі до О. Гаморак за березень автор повідомляє, що «післав» до часопису два твори: «Мужичку» («Кле нові листки» –