Львiвська гастроль Джимі Хендрікса. Андрей Курков
репетиція, нові номери вчимо. Так от, минулої ночі була магнітна буря! Такої сили, що в центрі міста світло пропало! А на Франка в одному будинку – два самогубства, уявляєш?! І ще по радіо передавали, що Львівенерго повідомило, ніби не було ніяких аварій і електрика постачалася безперебійно! Розумієш?
Тарас заперечливо хитнув головою.
– Ну, всі лічильники показували, що електрика постачається, а насправді в центрі міста її кілька годин не було! Це означає, що ця магнітна буря на себе енергію перетягнула… Ой, ти постригся! – Оксана звернула увагу на волосся Тараса. – Молодець! Гарна стрижка! Напевно, закохався! – хитрувато посміхнулася вона.
Тарас ледь помітно кивнув і тут же похитав головою, немов прагнучи скасувати свій кивок. Проте Оксана цього не бачила. Вона виглянула у вікно.
– Так, мені пора! – Гостя зробила крок до дверей, але зупинилась і знов обернулася до хазяїна квартири. – Твій сусід мене на каву запрошував! А я його не впізнала спочатку! У вас із ним усе гаразд?
– Так.
– А сходинку він полагодив?
– Ні.
– Передай йому привіт і нагадай про сходинку! Він обіцяв тесляра викликати!
Оксанина «Чебурашка» від'їхала від парадного, й Тарас зітхнув із полегшенням. Ураган промчав, не дуже-то затримавшись і нічого не зруйнувавши.
Приготування простенького супу на телячих ребрах повернуло Тараса до стану комфортного спокою. А виїдена тарілка супу підняла настрій настільки, що навіть думка про те, що й сьогодні вночі, можливо, доведеться возити клієнта із Сумської області, який пахне бензином, не налякала Тараса.
«У нього ж були три камені, два тепер у мене в коробочці. Треба і третій забрати… Бог трійцю любить!» – подумав із усмішкою на обличчі хазяїн квартири.
Розділ 15
Алік сидів на лавці у скверику біля Порохової вежі. Сидів задумливо. Після неспокійного короткого сну, викликаного розповідями капітана Рябцева, йому захотілося вибратись у центр міста, хоча особливої потреби в цьому не було. Але у старого хіпі слова «потреба» та «необхідність» у думках виникали рідко. Причесавши своє довге пряме волосся перед квадратним дзеркалом на стіні, він одягнувся у джинсову уніформу, що не потребувала прасування, і вийшов на вулицю.
Сонце на небі не світило, але посвічувало, перебиване хмарами. Спочатку, крокуючи у бік центру, Алік прийняв його свічення за тепло, але незабаром налетів прохолодний вітер, і Алік згадав, що свій надійний крислатий капелюх забув удома. Проте повертатися не захотів.
Ще кілька разів маківкою голови він відчував у дорозі сонячне тепло, але про капелюх уже не думав. Думав про кафешку на Вірменській – єдину, що зберегла з давніх часів атмосферу доступності й «самості»: це коли сам підходиш до барменші, сам замовляєш, сам платиш і сам відносиш до свого столу замовлене. Аліку не подобалися кав'ярні з офіціантами. Колись він зрозумів, що в країні підготували надто багато офіціантів і для них не вистачило робочих місць у ресторанах. Саме тоді вони і хлинули в кав'ярні, піднімаючи ціни на каву й чекаючи чайових.
Після