Фізіологія жіночої депресії. Вікторія Андрусів
насупився каток для асфальту, і люди у робочих комбінезонах перетягували червоною стрічкою вулицю. Вони готувались заливати нову дорогу і голосно розмовляли:
– …Добре таки шлях колись мостили. Дивися, камінню сто років, а йому хоч би що. Бруківка, наче щойно викладена, – казав один, поцокуючи чоботом по старій Дідовій спині…
– Шкода навіть заливати, – відповідав йому інший, – ще б років сто ця кладка пролежала. Але нічим не зарадиш, адже ця вулиця – наша візитна картка…То ж починаймо!..
Фізіологія жіночої депресії
…Я прокинулася з думкою, що нікому на цьому світі по-справжньому не потрібна. Тобто, звичайно, я потрібна багатьом, і я можу навіть скласти градуйовану шкалу потрібності тим чи іншим людям. Але щоб хтось відчував у мені потребу просто так, без зайвих «тому що» прийти до мене на горнятко кави і сказати:
– Знаєш, мені так потрібна твоя порада, та навіть не порада, а ти – така, як ти є, з усіма своїми примхами, з перевагами, з вадами, інколи зухвала, інколи як дитина, інколи цинічна, інколи сентиментальна, але ти мені потрібна – і крапка.
Але ніхто мені такого не каже, бо я далеко від дому. Мені навіть тут ніхто не телефонує, окрім у справах. І я не маю кому сказати: «Ходімо на каву!», бо тут так не прийнято, і якщо я це робитиму, скажуть: «От дурна українка – нав’язлива як власне всі оці східнослов’яни…» Тому я цього не роблю. То тільки вдома я можу обдзвонити півміста, щоб піти десь на каву, хоч можу взагалі нікуди не йти, а випити її на власній кухні. Але ж спілкування – велика сила!..
Отже, ранок прийшов із небажанням розплющувати очі (а це означає перервати своє існування ТАМ і впасти у летаргічний сон ТУТ, з нетерпінням очікуючи вечора). Найстрашнішим є стан, коли людина не хоче повертатися до реальності, коли і тіло, і розум відкидають цю реальність усім своїм єством. Як правило, так просинаються люди, яким нікуди себе діти, нікуди іти, у яких ранок схожий на обід, обід – на вечір, а сьогодні – на завтра. У мене ж ситуація інша, і коли у тебе є безліч обов’язків, то це лякає. Я вмикаю свій організм на програму «Мені потрібно на роботу». Згадую всю літературу для депресуючих – чому б взагалі не написати про це посібник? Монтень зі своїми порадами тут просто безпомічний. Найперше – це бездоганно виглядати, щоб подобатись собі, тобто самостійно продукувати позитивні емоції. Заглядаю у дзеркало, бачу там обличчя, яке абсолютно (на щастя!) не відповідає моєму критичному внутрішньому стану. А це ще гірше, бо навіть якби я й надумала комусь поскаржитись, мені все одно ніхто б не повірив. Півгодини тру зуби, врешті-решт забувши сполоснути щітку, ретельно обмірковую сьогоднішній гардероб, варю каву, механічно роблю кілька фізичних вправ, без жодного ентузіазму сідаю на тренажер, тут же встаю, бо мені цього не хочеться… Натще ковтаю йогурт, усвідомлюючи все ж таки, що це позитивно діє на шлунок, роблю бездоганний макіяж, акуратно зачісуюсь, складаю папери, забуваю випити каву і виходжу з дому…
У цьому місці завжди настає переломний момент, оскільки