Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник). Владимир Кириллович Винниченко
робити, Соню? – безпорадно повторяю я.
Соня нарешті ворушиться, підводиться й чепурить волосся.
– Нічого не робити!.. – каже вона байдуже, розбито.
– Але треба ж якось…
Соня заплющує очі й сидить так. Їй, десь, ломить голову.
Я підходжу, сідаю поруч і деякий час мовчу.
– Прости мене, Соню!..
Я не кажу, за що простити. Соня розплющує очі й я бачу, що вони повні сліз, які одна по одній помалу викочуються і стікають по щоках. Вона не витирає їх. Її губи витягаються, немов вона хоче щось піймати ними й дрібно-дрібно трусяться. На підборідді збираються бугрики й теж здригуються. І я бачу, що вона розуміє, що я прохаю прощення за те, що не можу сказати їй «ходім зі мною», що не можу так, як їй треба, пожаліти й утішити її.
– Прости мене, бідна!..
Соня вибухає плачем, обхоплює мою шию руками і пригортається головою до моїх грудей. Я обіймаю її обережно за худенькі, теплі плечі.
Довго ми так сидимо, непорушно слухаючи себе, одне одного. Соня потрохи стихає й визволяється. Шукає хустку й іде за нею в сусідню кімнату. А я закурюю й довго тримаю запалений сірник у пальцях, аж поки не стає боляче.
Коли Соня вертається, я кажу їй, дивлячись собі під ноги:
– От що, Соню… Треба признати, що Андрійко – Дмитрів.
Я не бачу Соніного лиця, але почуваю, що вона дивиться на мене здивовано.
– Так, Соню! Андрійко – його! Це треба раз на все признати й покінчити! Ти ж подумай! Людина вісім літ любить сина, зрісся з ним, і раптом… син – не його, чужий! Та вже через це одно… А потім, коли є сумнів, то всяке право по його боці. Ти прости, Соню, що я раджу, але ти повинна переконати його, що він Андрійків батько. Тонко, непомітно, але дати йому непохитне переконання…
– Мені невимовно тяжко жити з ним! – жалібно говорить вона; губи знов витягуються.
– Ну що ж, Соню?… Я розумію. Але, як же інакше? Розійтись?
Мені до болю ніяково й соромно, але тепер я вже ніяк не можу сказати їй: іди до мене. А вона ж цього жде, за це, мабуть, і Андрійка віддала б.
Соня зідхає широко, набравши повні груди повітря і зразу видихнувши його й немов покінчивши з чимсь, вся стріпується й каже рішуче:
– Ну, що ж! Все одно! Так я й сама думала… Ти виїжджаєш?
– Так! Себто, власне кажучи, ще не рішив. Але тепер поїду десь на місяць.
– З новою… знайомою?
– Не знаю… Ні! Не думаю…
– Ти любиш її?
– О ні! – ці слова живо й з таким ляком вириваються у мене, що я сам дивуюсь. Соня теж дивується, але, видко, зразу повірила і їй це приємно.
– Але як же?!. Ти ж сам казав Дмитрові, що…
– Так, але тут… Власне, це просто… ну, якби тобі сказати? Вона дуже самотня, безпорадна якась і… ну, жагуча, чи що. Розумієш? Про любов ми навіть не балакали…
Я не брешу, але мені дуже хочеться переконати Соню, що нічого серйозного нема і через те здається, що я брешу. Але Соня вірить, чи удає, що вірить.
– Соню! – раптом несміло кажу я. – Можна мені подивитись на Андрійка?
Я боюсь, що вона тепер одмовить, і беру її за руку. Але Соня визволяється, встає